— …така-от мені думка спала. Не ображайтеся, Рито… Але тієї ночі, коли ми її знайшли, хтось міг залізти сюди, аби збезчестити нашу невинну бідолашку, серед чоловіків є такі дегенерати… Кажуть, що вони шукають таких дівчат, як Ірис, і роблять із ними огидні речі, і тоді через переляк усі соки їхнього тіла отруюються… І якщо сталося так, як я кажу, і якщо дитина ще не померла, то вона найпевніше народиться потворою.
— Вона не померла.
— Я вчора прикладала їй руку до живота й дитинка ворушилася.
— То може бути нестравлення, вона вчора пізно ввечері з’їла банан…
— Ні, банан, кажуть, краще не мішати ввечері з пивом, тоді він падає мертвим тягарем у шлунку, а пива Ірис не пила, звідки б вона взяла пиво.
— Отже, ви кажете, що народиться потвора.
Ми переглядаємося, не знаючи що сказати, аж доки зі спідниці сплячої Ірис не заговорила Даміана:
— А що нам із того, що народиться потвора?
Ми не знали, що відповісти. Кажи, Даміано, кажи.
— Так навіть краще. Якщо народиться потвора, то ніхто її не захоче, і ніхто сюди не потикатиметься, щоб відібрати в нас дитину. Люди бояться потвор. Звісно, кажуть, що часом приходять лікарі й забирають дітей-потвор до лікарень, щоб там їх обстежувати і ставити досліди. Ці бідолашки дуже страждають. Потвори цінні, їх мало, майже нема. Була в мене подружка, яка народила чудернацьку дитину. Лікарі її в неї викрали і, як кажуть, закрили у скляній банці з червоною рідиною і годували крізь зонд, моя подружка так і не побачила більше свого дитяти, ні копійки їй за нього не заплатили.
Я знаю, навіщо ти обробляєш їх, аби вони думали, що Ірис народить потвору: щоб заспокоїти їх, поки ти разом із Ірис плануватимеш план втечі в те, що, на вашу думку, є реальністю. Бідолашна стара, ти впевнена, що батько — це Велетень. Що Ромуальдо єдиний, хто займав Велетневу голову. У твоїй традиційній свідомості існує батько, якого треба знайти й обтяжити сином. Тобі невідомий зворотний бік речей, дюжини батьків, які ховалися за маскою Велетня, я замислив усе ще до того, як ти почала писати свою реалістичну історію: родина, мати, батько, син, будинок, утримання, годування, страждання… Вір і далі в ці речі, Даміано, сплітай нитки твого міщанського щастя, твоєї буденної журби, а тимчасом я, завдяки парі, яка осідає і твердне, сплету щось інше, щось, що народилося з анархічної свободи, в яку зливаються розум старих, однією з яких є я.
— Так, але ж ми не дурні. Ми й не думаємо віддавати його лікарям чи будь-кому іншому, навіть матінці Беніті чи отцю Асокару. Тепер, коли ми знаємо, що народиться потвора, ми маємо дбати ще більше, щоб ніхто не дізнався про її існування. І тримати її замкненою тут, поки одного дня вона не захоче здійнятися з нами всіма до воріт Слави в красивій колісниці, такій, на якій везли Брихіду, — тільки білій, і щоб коні були білі, а не чорні, і щоб із крилами, бо треба буде летіти на небо поміж дощу з квітів під звуки райської музики…
— Якби ж бідолашна Брихіда була жива!
— Бодай би ми не повмирали!
— Який гарний був Брихідин похорон.
— Гарний.
— Найгарніше, що ми бачили в цьому домі.
Пильнувати за Даміаною й Ірис весь день, аж доки не настане година вечеряти і йти спати. Коли сон позабирав нас до себе всередині наших хижок, Ірис і Даміана дочекалися повної тиші, щоб піднятися. Пильнувати за ними. Стежити за ними. Звідки страх, якщо зі мною постійно влада моїх ключів? Але Даміана — це волохата і балакуча загроза, яка вдерлася в будинок, а потім у наше коло, щоб його зруйнувати. Вона крадькома підіймається на горішній поверх разом із Ірис, щоб насолодитися красою міста, яскраво-червоні вогні аеропорту, підсвітка опор ліній електропередач, неонові закарлючки на скляних будівлях у центрі, прожектори, що крутяться в темряві, шукаючи їх, хапай цей промінь, Ірис, хапай його, він якраз сюди йде, дочекайся наступного оберту і тоді ти впіймаєш його і вилізеш по ньому, — й Ірис простягає руку й вхоплює нею промінь, який одразу ж вислизає, щоб освітити інші куточки міста, що розкинулося на схилах гір. З вікна, яке я для них відкрив, Даміана показує Ірис усю панораму міста, річку, площі, центр, проспекти, спробуй не заблукай, окреслюючи маршрути, що проходять вулицями, добре відомими Даміані, адже коли вона працювала служницею, то була знана своєю обізнаністю вулиць, вона чітко вимовляє їхні назви, склад за складом, щоб вони добре засвоїлися у твердій голові Ірис, і та їх не забула, і не загубилася, як загубився б я, коли б вийшов із дому, адже ці вулиці Даміана знає добре, а я — ні.