— Ти нашкодиш собі.
— Мені байдуже.
— Ти не матимеш де їсти і спати.
Ти знизуєш плечима, своїм жестом ти виказуєш зневагу моєму страхові непогоди, я не хочу, щоб ти його зневажала, бо хочу, аби він став твоїм страхом, принаймні сьогодні, цієї ночі — я говорю до тебе, ти мене слухаєш, я пояснюю тобі, що все, пов’язане з Велетнем, — фарс, тому що справжній батько ховався всередині Ромуальдо, який був не більше, ніж маскою, такою ж, як маска Велетня, котру знищили на її очах, тепер же настав час зруйнувати Ромуальдову маску з пап’є-маше, щоб знайти того, хто ховається всередині, справжнього батька твоєї дитини, він живе у своєму палаці зі скла і заліза, його видно з твого вікна, нема чого тобі видиратися по жмутку світла, Ірис, я знищу маску Ромуальдо і приведу до тебе справжнього батька, чекай на мене тут, вулиці жахливі, ними тиняються бородаті чоловіки, які постійно чатують, і лікарі, які завдають страждань, вирізаючи тобі органи своїми тонесенькими скальпелями, і пси, і лікарі переслідують людей, які ходять уночі вулицями і не мають при собі документів чи ніде постійно не проживають, зовнішня темрява не така, як у цьому будинку, Ірис, це темрява людей, які не знають, де впасти замертво, адже та темрява — то порожнеча, яка проковтує тебе, і ти падаєш і кричиш, падаєш і кричиш, падаєш і кричиш, і ніколи не перестаєш падати, бо дна немає, аж доки не втрачаєш свій голос, але ти продовжуєш падати й падати у цій нескінченності запаморочливих вулиць, чиїх назв ти не знаєш, сповнених облич людей, які сміються з тебе, які живуть у будинках, до яких тебе не пустять, і роблять речі, яких ти не розумієш, не наближайся, Ірис, не торкайся мене так, ні, Умберто, не дозволяй Ірис торкатися тебе, бо вона зруйнує твої личини, якщо ти не втечеш, тобі доведеться знову стати собою самим, а ти вже не пам’ятаєш, ні хто це, ні де він, ти наближаєшся своїми великими губами до моїх вуст, твої стегна горнуться до моїх худих тремтливих ніг, не дозволяй перетворити себе на Умберто Пеньялосу, з його непідйомним тягарем ностальгії, тікай, поки не прокинулася твоя стать під натиском цих м’яких долонь, не відповідай цьому язику, який досліджує твій язик і твій рот, нерухомо стій у кутку, в який тебе витіснили її цицьки і стегна. Умберто не існує, Німенького не існує, існує лише сьома стара. Твоя рука не знаходить нічого.
— Ірис…
— Що?
— Я піду по батька.
— Куди?
— Я знаю, де він живе.
— Де?
— Я знаю, де він живе.
— Де?
— У жовтому будинку навпроти парку, там багато поверхів.
— Ходімо.
— Ні, чекай…
— Чому?
— Я не знаю, чи він зараз там.
— Байдуже, є він чи нема.
— Річ у тім, що він має чотирьох чорних злих псів, які з’їдають тих, хто приходить до його дому, коли його нема…
— А як же ти?
— Мене вони знають.
— Вони тебе не з’їдять?
— Вони нічого мені не зроблять.
Ти міркуєш.
— Будинок гарний?
— Так.
— А цей пацан при грошах?
Я відповідаю тобі, що так, що дон Херонімо де Аскойтіа — це пацан при виняткових грошах.
— Не знаю… Ці пси.
Тому я по нього й піду, щоб він приїхав сюди на своєму автомобілі з шофером, ні, не хочу з шофером, — хочу на червоному кабріолеті, — добре, Ірис, як скажеш, я попрошу його, аби він приїхав по тебе у червоному кабріолеті, і щоб забрав тебе далеко від цього дому, від матінки Беніти, Даміани й мене, бо я не хочу більше тебе бачити, я зменшу тебе до розмірів мого швейцарського шале, як же відчинити тобі двері, щоб ти ввійшла в цей засніжений будиночок, скорися мені, поки ти чекатимеш на моє повернення з батьком твого сина, тримай його, розважся трошки, поки я приведу його, щоб він забрав нашого сина, Ірис, він стане господарем не цього дерев’яного шале, він стане господарем, який збереже увесь лабіринт цієї будівлі, де плекається час, який не тече, а застоюється між цих стін із саману, які ніколи не впадуть.
— Чекай мене тут, Ірис.
Гаразд. Але поквапся, якщо не хочеш, щоб я тебе здала і тебе забрали в тюрму, адже якщо ти не поквапишся, я розбуджу матінку Беніту і про все їй розповім.
— Про що «все»?
Вона не відповіла.
— Що батько — це я?
— Так.
— Ти в це віриш?
Вона засміялася і сказала, що, звісно, ж ні.