Ось ти, сидиш навпроти мене. Я чую, як за вікном падає злива, ця знайома настирливість крапель, що цокають у дно тазика, що стоїть біля розбитої кватирки. Як кепсько тобі заштопали обличчя! Дарма доктор Асула старався, вигадував тобі пару нормальних повік і цей лоб, що не має визначеної межі, дарма намагався повернути очі на потрібне місце, дарма вимальовував тобі щелепу, якою тебе обділила природа. Ти набагато потворніший за той образ, яким Марія Бенітес лякала нас, якщо Ірис ляже з чоловіком, але ж вона не знає, що твоя мати злягалася з усіма хлопцями на районі, з усіма крутеликами, можновладцями, тому ти й народився таким. Шкіряний диван у плямах, стіл із численними шухлядами, дзеркальце, схоже на потрісканий місяць, у якому я бачу щось, що могло би бути моїм тужливим обличчям, — це все, що є в цьому маленькому кабінеті, куди мене затягли карабінери, щоб я тебе дочекався. Тьмяно горить настільна лампа, схожа на шию лебедя, вона освітлює штучні риси обличчя, які докторові Асулі довелося для тебе створювати, адже ти народився без обличчя, хоча ти й Аскойтіа, і неймовірну вбогість твого покрученого тіла не вдалося виправити розтираннями і вправами, вигаданими Басіліо. Не думай, що я здивований нашій зустрічі. Скільки разів я бачив тебе після смерті дона Херонімо, я стежив за тобою з такою впертістю, але, звісно, ти не пам’ятаєш мене, зрештою, я опікувався тобою в Ринконаді лише доти, доки тобі виповнилося чотири роки, я чекав на тебе цілими годинами, сидячи біля дверей кравецької крамниці, де тобі шили одяг, який ховав понівеченість твого тіла. Одного дня я навмисно штовхнув тебе в натовпі на розі вулиці, я відчув тебе у своїх руках, як колись, у твоєму дитинстві, коли міс Доллі передавала мені конверт із тобою, щоб я кілька хвилин тебе поколихав. Ти й не глянув на мене. Продовжив іти. Навіть якби ти на мене глянув, побачив мене, ти б не зрозумів, хто я. Чи сильно ти здивувався, коли лейтенант, який чергував у цій дільниці, ввічливо тебе повідомив, адже він знає, що ти син сенатора й гідний поваги, незважаючи на свою потворність, що вночі у твій дім заліз жебрак і вкрав цю книжечку на сто вісімдесят чотири сторінки. Цю книжечку, яку ти зараз гортаєш. Ти добре її знаєш. Там самі вірші, сто примірників, ти проводиш майже весь час у бібліотеці, немовби намагаючись заново прожити ті роки, яких ми, Мельчор, Емператрис, я і всі ми, тебе позбавили. Улітку я сидів на парковій лавці між акантами й бачив, як ти читав біля відчиненого вікна, взимку я наближався до затемнених вікон і спостерігав, як ти, видершись на драбину, риєшся поміж книжок твого батька, ніби дошукуючись чогось, роздивляючись книжки, але не переставляючи їх, неначе бажаючи зберегти щось із цієї гармонії, якою був дон Херонімо, але якій ти суперечиш фактом свого існування. Ти погано ходиш, ти незграбний, усе перевертаєш, дихання твоє хрипле, ти кривий і клишоногий. Твоє місце — тінистий і заплутаний лабіринт Ринконади, твоє життя — в коридорах і забутих кутках, де твій образ виїдено червоточинами часу на тиньку стін. Ти навмання гортаєш сторінки моєї книжки, вдаючи байдужість, тобі пора йти, вертатися до жовтого будинку навпроти парку. Крім того, я тобі не цікавий. Мабуть ти
таки дещо роздратований, бо тобі подзвонили о такій порі з поліцейського відділку в такій тривіальній справі. Ти збираєшся йти. Ти не надаєш мені важливості. Ти залишиш мою книжку й підеш назавжди, не знаючи, хто я такий, що я той, кому ти завдячуєш усім, ким ти є і не є, не йди, Бой, не йди, впізнай мене хоча б на мить, сплати мені за факт мого існування поверненням дев’яноста дев’яти примірників моєї книжки, які в тебе лишилися і до яких тобі байдуже, щоб я міг їх спалити й остаточно перейти до світу тих, хто забув свої імена й обличчя, не залишай мене так, це моя остання нагода, і тому, через страх, що ти зникнеш назавжди, я дражню твою цікавість, нашкрябуючи ці слова на аркуші паперу: Я написав книжку, яку ви гортаєте. Ти скорився мені, бо знову сідаєш. Тепер ти ретельніше гортаєш сторінки книжки. Ви? Навіщо ви залізли і вкрали її?***