Навіщо ви використали моє ім’я, імена моїх батька й матері, так, ніби це вигадані імена? Як така людина, як ви, може бути з нами знайома? Я не вірю в те, що така людина, як ви, могла написати цю книжку… Я не чую тебе. Ти це знаєш. У кабінеті чергового тобі сказали, що коли мене мали катувати, щоб я назвав своє ім’я, ніби хтось, хто скоїв найжорстокіший злочин, я показав на свої вуха і рот, ні, не розумію, не чую, я глухонімий, і я переміг їх своєю слабкістю, кулаки цих тварюк не побили мене, адже бути глухонімим — це все одно, що порізати собі живіт: загрозлива рука карабінера, яка мала от-от завдати мені удару, мляво впала. Мене не побили. Що ж, нічого не вдієш, відведіть його в кабінет, щоб він дочекався хазяїна дому, і той уже вирішив, була крадіжка чи ні, я переконаний, що ні, що цей сіромаха просто заліз у будинок, щоб сховатися від дощу, воно й не дивина в таку зливу, так, він глухонімий. Я глухонімий. Тобі про це повідомив лейтенант.
З погордою, якою ти нагадав мені батька, ти запитуєш: Який стосунок… Яка угода могла бути..? Я тебе не чую. Я змушую тебе повторювати твої запитання. Ти повільно промовляєш слова, щоб я міг прочитати їх за рухами твоїх риб’ячих губ. Невже ти не розумієш, що твій рот настільки деформований, що за твоїми губами неможливо читати? Як ви можете довести мені, що ви дійсно є автором цієї книжки, у якій ідеться про мене, мого батька й матір? Ти продовжуєш гортати. Раптом ти підіймаєш свою гаргулячу голову й під цими повіками, які є лише подобою людських повік, я бачу синь електричної дуги очей твого батька, цю синь, яка вимагає доказів, адже сеньор баскської крові не може вірити в щось, що не підтверджене доказами. Мені холодно. Мої руки тремтять від тієї самої лихоманки, яка змушує їх тремтіти зараз, коли я передаю вам, матінко Беніто, цей томик із зеленим корінцем, аби й ви переконалися в тому, що я кажу правду. Одяг липне мені до тіла, бо він і досі обважнілий від вологи. На аркуші паперу я нашкрябую відповідь: Щоб продемонструвати, що те, що я кажу, — правда, я можу по пам’яті відтворити будь-яку з частин книжки.
Ти пристаєш на це. Ти сам кладеш на стіл аркуш, налаштовуєш світло, даєш мені свій золотий «Паркер», бо я тебе переміг, твоя цікавість є сильнішою за бажання повернутися додому, те, що відбувається у цій кімнатці у відділку, не є дріб’язковим, воно було вартим того, щоб вийти надвір уночі під цей дощ. Я напишу пролог. Відкрийте книжку, матінко Беніто, вона дещо волога від дощу, від якого я не зміг уберегти її, ховаючи від карабінерів, які злапали мене в річці, але почніть читати, щоб і ви мені повірили. Ти сідаєш навпроти мене, під дзеркалом на стіні. Я не бачу тебе. Але ти ні на хвилину не відводиш від мене погляд.
Коли дон Херонімо де Аскойтіа привідкрив завіски колиски, щоб насолодитися видовищем свого жаданого нащадка, він захотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зяє бридкою борозною, у якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів… То було змішання, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба. Досі розкидисте генеалогічне дерево родини Аскойтіа, чиє прізвище він носитиме останнім, давало лише довершені й бездоганні плоди: доброчесних політиків, єпископів, архієпископів й неймовірної духовності святу, закордонних можновладців, променистої вроди жінок, військових, що не жаліли власної крові, й навіть одного, відомого на весь континент, історика. Тож було цілком виправдано припускати, що Херонімо не був останнім із Аскойтіа, що велич його прізвища продовжиться в дітях і внуках, щоб їхня гілка не висохла, а продовжувала давати щоразу кращі плоди аж до кінця часів.