І тоді Херонімо зник зі столиці без жодних пояснень, різко обрубавши всі стосунки й зобов’язання, передавши всі справи й клопоти довіреним особам. Хай там як, — сказав широкий загал за кілька місяців, — він знає, що робить. До того ж почав даватися взнаки його вік, а всередині консервативної партії зазвучали нові голоси, які вказували на нові напрямки. Крім того, пригадували люди незадовго до того, як його забули, хіба він останнім часом не поводився дивно, зрештою, чи можна припустити тепер, коли є можливість проаналізувати його з перспективи, що він був завжди трохи дивним, трохи інакшим? Хіба не правда те, що його пиха, яку не заперечували навіть найближчі, зрештою ув’язнила його в чотирьох стінах, у яких він правив сам, господар і пан абсолютної істини, секрет якої він не розповів нікому?
Попри це, новина про його смерть через кілька років спричинила справжній переполох. Тоді вся країна згадала заслуги цього видатного громадського діяча і йому було надано найвищих почестей: його рештки везли на цвинтар на гарматному лафеті, вкритому національним триколором. Багато хто казав, що не треба було так робити, адже роль дона Херонімо де Аскойтіа була радше політичною, а не історичною, і його ім’я увічниться лише в спеціалізованих текстах. Незважаючи на суперечки стосовно доцільності цих почестей — а можливо, саме через них — на похорон прийшла сила-силенна людей. Поруч із родинним склепом (його тіло лягло в нішу із його ім’ям, роками народження і смерті, урівнившись цим самим у мармурі з іншими Аскойтіа, які жили до нього) оратори згадували його здобутки, його гідне наслідування життя, кінець якого позначав кінець роду, перед яким ця країна, незважаючи на всі зміни в сучасному світі, залишалася в нескінченному боргу. Важкий залізний ланцюг зачинив ґрати мавзолею, де вже за кілька годин почали в’янути квіти. Повернувшись до нього спиною, вершники, одягнені в чорне, почали повільно віддалятися кипарисовою алеєю, оплакуючи кінець такої шляхетної династії.
Бачиш? Слово у слово. Я не дивився на тебе жодного разу, поки писав пролог. Але ти не відводив від мене свій погляд: увесь цей час я відчував, як електрична дуга твого погляду вивчала мене. На понад дві години нас огорнула безмежна тиша. Я ставлю останню крапку. Я не відводжу погляду від мого прологу, ставлю кому тут, наголос там, розділяю абзац двома паралельними рисками, адже не можу розлучитися з тим, що щойно написав, хоча й відчуваю, що ти підвівся зі свого стільця під дзеркалом. Коли я нарешті здіймаю очі й бачу тебе в цьому тьмяному дзеркалі, воно перекривлює моє сумне обличчя в цій каламутній воді, у якій тоне моя маска, віддзеркалення, яке ніколи від мене не втече, потвора, яка споглядає мене і сміється з мого лиця, бо ж ти втік, Бою, ти навіть не прочитав прологу, який я написав і в якому оголосив про твоє народження, щоб ти знав, ким ти є, а вони повертаються, цього разу без своїх голодних псів, аби сказати мені: гаразд, можеш іти, забирайся геть, котися звідси, скільки мороки з тобою було, щоб ми більше й тіні твоєї не бачили, радій, що ми тебе відпустили, цей джиґун не зміг прийти, він зателефонував, щоб сказати, що йому дуже шкода, — але все це дрібниці, не варті того, щоб іти два квартали від дому до дільниці, а крім того, буря не вщухає, я ще ніколи не бачив такої зливи, наче небо розверзлося, — ну все, що це за папери, забирай їх, вони твої, поклади їх до кишені, якщо хочеш, нащо нам твоє сміття, забирай його, геть, тобі сказали, яка нам різниця, чи змокне черговий жебрак, тобі не звикати, сховаєшся в альтанці в якомусь парку чи під бронзовим кендюхом кінної статуї на якійсь площі, поки не стихне злива, й уникай домівок кабальєро, хоч ти нічого не вкрав, але наступного разу так легко, як сьогодні, не відкараскаєшся… І от я тікаю, матінко Беніто, крізь парк і дощ без псів на моєму хвості, я гублюся у вулицях, потонулий у порожнечі, не знаючи, де я є, бо все стирає дощ, будинок, де будинок, де будинок, як мені дістатися до будинку, ця злива здатна розчинити структуру глини, старий саман завалиться, мокрі лабіринти зруйнуються, але все ж вони встоять, усі гостинні й турботливі старі, а також матінка Беніта, чекають на мене, щоб відчинити мені вхідні двері, щоб впустити мене, замкнути мене, захистити мене, як їм не захистити мене і не дбати про мене, якщо вони побачать, як я лежу непритомний біля дверей, що мають відчинитися, щоб впустити мене всередину.