— Ходімо.
Домівку Пети вони шукали за курниками й бараками, там, де будинок подрібнювався у безладі господарських прибудов без жодних претензій на красу, — за зворотнім боком фасаду. Інес зупинилася перед дверима. Щось сталося, так, ніби раптом ці двері стали неймовірно важливими. Вона різко обернулася:
— Я заберу її. Мама її мені віддала. Вона сказала мені, що я можу її забрати, якщо захочу, тут вона їй ні до чого.
— Чого б я заперечував?
— Просто ти часом буваєш такий дивний.
— А вона сама захоче?
— Пета Понсе хоче того ж, що і я. Ти ж не проти, правда, коханий мій? Вона не заважатиме. От побачиш.
Інес штовхнула двері. Усередині Херонімо відчув різкий запах підвалу, запах мішків з-під квасолі, картоплі, бобів, гороху, снопів люцерни, соломи і конюшини, сушеної цибулі і перців, підвішених за балки у віночках. Після розкошей світла й тепла, які залишилися зовні, в цьому сховищі було важко орієнтуватися і визначати відстань. Херонімо тихенько покликав Інес. Йому здалося, що вона відповіла десь іздалеку, немов луною, але він відчув на собі доторк її руки і почув її шепіт:
— Сюди.
У міру того, як Інес змушувала Херонімо розсувати ящики, мішки, паки, його очі почали вирізняти в темряві високу, перетяту балками стелю, з якої звисали віжжі й упряж. Проте коли вони наблизилися до стіни зі снопів, гармонійні природні запахи замінив інший — запах старого одягу, жаровні, розігрітої їжі, речей, закіптявлених від диму, — чужий цьому благородному простору льоху. У відблиску світла вималювалася тоненька лінія соломинок. У цьому куточку, оточеному стіною зі снопів, тремтливе світло свічки оприявнювало деякі предмети. М’які тіні поперечин вздовж ліжка мляво танцювали на стіні, де вицвілі святі благословляли давноминулий час старих календарів і годинника з однією-єдиною стрілкою. Істота, що сиділа на долівці, поставила чайник на вогонь жаровні.
— Пета.
— Ти прийшла!
Купа лахміття зібрала себе докупи, щоб дати людську відповідь на вигук Інес. Між старою і дівчиною розпочався діалог, який Херонімо не готовий був терпіти. Ця сцена ніяк не вписувалася в жоден медальйон із каменя вічності. А якщо і вписувалася у якийсь із них, то хіба в медальйон іншої серії, у ворожу легенду, яка суперечила його власній, легенду приречених і обідраних, які звиваються ліворуч від всемогутнього Господа Бога. Він мав негайно забрати звідси Інес. Заборонити їй бути частиною цієї серії медальйонів, пов’язаних із прислужництвом, забуттям, смертю. Інес була лише маленькою дівчинкою, яка могла забруднитися від будь-чого.
— …я привела до вас Херонімо, Пето.
Стара наблизилася до Херонімо, щоб краще його роздивитися.
— …і він хоче, щоб ви жили в нас.
— Вам не буде від цього незручно?
Інес відповіла раніше, ніж Херонімо встиг щось сказати:
— Ні, новий дім великий.
— Як хочеш, доню.
— Хіба ви не приготували Херонімо подарунок?
Стара порилася у згортках під своїм ліжком, після чого поклала в руку Херонімо білий пакуночок.
— Розгорніть його.
Херонімо скорився, передусім щоб виграти час і вирішити, як йому вдіяти, щоб розірвати ці стосунки Інес із низовим згубним світом, світом зворотного боку речей, призначення яких — помирати в темряві сховків і ніколи не пізнати світла. Усередині пакуночка він знайшов три білі хустинки з найтоншого батисту, з неймовірно майстерно вишитими облямівкою й ініціалами. Яким чином могли вони вийти з-під цього ліжка, з бородавчастих рук цієї старої? То були три найгарніші й найдосконаліші хустинки, які він коли-небудь бачив у своєму житті… Якщо одного дня він і мріяв про хустки, то про ці: їхня тонкість, їхня рівновага, їхня витонченість, так, він мріяв саме про ці хустинки, саме про них, про ті, які зараз тримав у руках… Ця стара вдерлася в його мрії й поцупила їх. Адже як іще це пояснити: звідки, з якого прихованого осередку сили серед злиднів свого світу могла Пета Понсе почерпнути поняття смаку й умінь, щоб виконати таку майстерну роботу? Раптовий напад захоплення змусив його внутрішній порядок похитнутися і усвідомити Пету Понсе могутнім ворогом.
— Дякую. А тепер нам треба йти.
— Але ж, Херонімо… Хіба ти не хочеш, щоб Пета розповіла тобі історію святої? І будинку? Вона така стара, що знає речі, про які ніхто не пам’ятає.
— Я не хочу нічого знати. Ходімо.
Він узяв її за руку.
— Бувайте.
Перед тим як забрати Інес, Херонімо поклав у руки старої монету: ці покручені руки були вкриті бородавками, на їхніх пальцях росли обламані жовтуваті нігті; ці руки мали силу до всього, навіть до створення краси, яку вони не мали права створювати, бо, створивши її, вони опускали його на нижчий щабель, на щабель поціновувача бідної краси цих трьох хустинок. Надворі Інес зупинила його: