— Чому ти це зробив?
Інес плакала, поки Херонімо тягнув її за руку, він відпустив її лише після того, як вони минули пральню, де довжелезними рядами звисали на паралельних линвах білі підковдри разом зі своїми родичами серветками.
— Чому я зробив що?
— Все. Дав їй гроші.
— Я не хочу, щоб ти ще колись із нею мала справи.
— Пета врятувала мені життя.
У пральні було холодно. Це був пронизливий холод, байдужий до відблисків сонця у синюватій воді басейнів і на бруківці, на яку скрапувала вода з розвішаної білизни. Херонімо хотів остаточно звідти піти, попри плач Інес. Дитячі руки його нареченої вчепилися в нього, намагаючись зупинити його і все розповісти:
— Я була дуже маленькою. Коли мама саме мала народити Ферміна, їй було дуже погано, і щоб я їй не заважала, мене відправили до монашок, у дім Боговтілення Ла-Чимби. Пета поїхала зі мною. У домі в мене почалися жахливі болі в животі, десь тут, дуже страшні, здавалося, мене розірве зсередини. Часом мені здається, що ці болі можуть повторитися, й від цього мені стає страшно. До будинку відправляли лікарів, приїхав мій тато, до мене приїздили щодня, вони вже почали шкодувати, що відправили мене в таке далеке місце, звідки вже не могли забрати, — такою хворою я була. Лікарі нічого не розуміли. Вони лише хитали головами, й незважаючи на те, що я була маленькою, я зрозуміла, що моя доля була померти там. Я помирала, Херонімо, я помирала від чогось, чого ніхто не міг зрозуміти чи вилікувати. Кожен спалах болю мав бути останнім. Однієї ночі, коли я відчувала найстрашніший біль, прокинулася Пета. Я й досі бачу, як вона зігнулася наді мною в темряві, заспокоюючи мене, й попри всі болі я замовкла й почула цю велетенську тишу, яку часом чути в будинку. Я дозволила Петі себе роздягти. Вона наблизила свої губи до мого живота, приклала їх ось сюди, Херонімо, прямо на вогнище болю, і почала висмоктувати, висмоктувати, висмоктувати, аж доки всі мої болі повністю не зникли з останнім ковтком Пети з мого живота. Усередині мене лишилася неначе порожнеча. Вона попросила мене ніколи про це нікому не розповідати. Ти перший. Навіть мама не знає. Тоді почалося щось дуже дивне: бідолашна Пета злягла з тими самими болями, які відчувала я. Після того Пета продовжувала відчувати ці мої болі все життя.
— Відьма! Жодна з вас двох ніколи не мала покинути той проклятий дім. Вона забруднила твій розум, і тепер мені належить його очистити. Для початку я скажу твоїй мамі, що я забороняю тобі будь-коли бачитися з Петою Понсе, я накажу негайно знести будинок…
— Не смій…
Інес зробила крок до Херонімо і дряпнула його обличчя. Він відступив під натиском цих п’яти невідомих нігтів і, заплутавшись у одній із підковдр, зірвав линву. На нього впала мокра липка маса і своєю вагою повалила його на землю. Коли Херонімо вдалося звільнитися від цього мокрого савану, Інес уже не було. На руці, якою він обмацав свою щоку лишився червоний слід: глибокі подряпини від кігтів, що вміють ранити і спричиняти біль. Він використав одну з Петиних хустинок, щоб зупинити кров. Він пішов із дому потайки, щоб ніхто його не помітив.
Як це тепер пояснити? Було запізно давати задню. Шлюб справлять за сім днів.
У ранок церемонії Херонімо зайшов у базиліку Милості Божої, блискаючи червоними шрамами на лівій щоці. Він ішов проходом, оточений білими квітами і розчуленими обличчями, упевнений у собі, домінуючи над натовпом, так, що ніхто й не питав, звідки це на обличчі нареченого шрами.
Радість від одягання вишитої золотом і тісної, немов обладунки, сукні, на годину придушила в Інес жах від давання брехливої клятви своєму чоловікові під сповненим упевненістю поглядом дона Клементе, який своїми позолоченими, немов у ідола, шатами серед диму пахощів вимагав у неї перед особою всемогутнього Бога й у присутності родичів, які з'їхалися на церемонію, щоб вона не чинила лихих помислів. Перед золотим вівтарем, під звук пісень і старовинних священних слів, Інес давала неправдиву клятву, чудово розуміючи, на який крок вона йде. Коли за тиждень до цього матір привела її до дона Клементе, щоб той підготував її до шлюбу, священник, застерігаючи, що відмовляти чоловікові в тілі є смертельним гріхом, не усвідомлював, що цим самим давав у руки Інес зброю.
Вона чудово знала, як жадав її Херонімо. Саме тому в першу шлюбну ніч вона свідомо вчинила смертельний гріх і відмовила у своєму тілі чоловікові, тіло якого вона так само жадала. І відмовляла б вона йому все життя, якби на світанку її невблаганно оголене тіло поруч із тілом Херонімо не затьмарило чоловікові розум. Вона здобула перемогу: він пообіцяв їй усе, все, що вона хотіла, все, що просила, аж доки в один момент, коли вона зрозуміла, що він уже не тямив, на що дає згоду, аби лиш вона здалася, не змусила його пообіцяти, що ніколи, за жодних обставин вона не розлучиться з Петою Понсе. Відтоді Херонімо й Інес ніколи не залишалися наодинці у своєму подружньому ложі. Їх завжди супроводжувала чиясь тінь: моя, Боя, Святої. У цю першу подружню ніч дон Клементе і Пета Понсе, які боролися за свою владу, вселяли в них свої душі, немов лялькарі в маріонетки з пап’є-маше.