12
Четверо його псів гарчать, сперечаючись за шматок ще теплого, ще майже живого м’яса. Вони шматують його, гавкаючи і підкидаючи, їхні червоні слиняві роти, брунькасті піднебіння, ікла, очі палають на їхніх вузьких мордах. Коли кістку обгризено, вони знову починають танцювати довкола нього, щоб він їх погладив: мої четверо чорних псів, ніби тіні вовків, мають криваві інстинкти і важкі грізні лапи найчистішої породи. Лише поруч зі мною, господарем м’яса, яке вони їдять, і парку, який охороняють, вони поводяться слухняно.
— Кинь їм іще тельбухів.
Наймит підкидає нутрощі над псами, але вони їх не ловлять, бо гарчать і б’ються між собою… Кусайте, дурні, не відволікайтеся, не бийтеся, хіба не бачите, ця жовта сука краде ваші тельбухи, вкусіть її, вбийте її, худа сука, яка спостерігала за підвечірком моїх благородних псів, скористалася цим змішанням морд і лап, щоб викрасти в них їжу, он вона, летить, зігнувшись, тремтячи, підім’явши хвоста, тягнучи тельбух по еспланаді, аж доки не зникає за каплицею. Ще до того, як мої чорні пси здогадуються про свою ганьбу, цей робітник кидає їм нову кістку. Він зробив це, щоб відволікти їх і приховати втечу чаклунки? Певен, що на завтрашніх виборах він дорого оцінить свій голос, їстиме моє м’ясо, питиме моє вино, а потім проголосує проти мене, бо мене він ненавидить.
— Та жовта сука твоя?
— Ні, хазяйчику. Вона нічийна.
— Як це нічийна?
— Вона іноді приходить сюди попорпатися у смітті з кухні. Вона також гуляє в парку, коли ви виїжджаєте на коні разом зі своїми чорними псами.
— І чому її не виженуть із парку?
— Сеньйора не дає нам її вигнати.
Мої змучені пси влягаються у свіжому бур’яні, який росте поруч із канавою. Цілий ранок вони гасали двором, де різали телят для святкування моєї перемоги на виборах. Сьогодні там знову з’явилася жовта сука, яка облизувала закривавлені шкури, що звисали з воріт, замурзавши свою морду кров’ю, яку смоктали збожеволілі від спеки липкі мухи, там, біля свинарників з іншого боку еспланади, де кнурі чухають свої спини об огорожі. Жовта сука — це худа, жадібна, ненаситна й невтомна закарлючка, здатна з’їсти будь-що, навіть найогиднішу річ. Вона кружляє між ногами коней, прив’язаних до жердини, згорблена через своє бажання вкусити їх за кісточки. Вона обмежується обнюхуванням калюжі з власною сечею чи сечею інших тварин, немовби в очікуванні більших насолод. Треба поговорити з Інес з приводу цієї жовтої суки, так не має бути, Інес так легко прихистити таку нікчемну тварюку, як ця, хоча сама вона ніколи не виходить на сонце без капелюшка з вуаллю, а без рукавичок гілку з землі не підніме.
Був вечір, коли я влігся поруч із нею на подвір'ї. Я накрив її ноги одним пончо з вікуньї, а свої — іншим. І так ми дивилися, як на небі спалахують чудернацькі вогні зірок, поміж тіней, які звисають із дерев у парку Ринконади. Спів жаб оточує світ нашої близькості, захищаючи його від будь-якого втручання.
— Про що ти думаєш?
Інес ледь потягнулася.
— Я? Ні про що…
Чому вона не думає ні про що? Вона має про щось думати, навіть якщо це думки на кшталт, «о Боже якого огидного кольору була сукня Лаури», або, «шкода, здається, що подружнє життя Карлоса і Бланкіти зовсім не клеїться». Мабуть, це правда, ти таки не думаєш ні про що, хоча не думати ні про що в найінтимнішу мить — це захисний механізм, Інес, утеча, яка замикає твій розум, блокує його відсутністю твого єства, щоб страх і питання не чіплялися до тебе… Думай будь про що, аби лише думалося і ти могла сказати мені, про що саме ти думаєш, хай навіть про ту жовту суку, про яку я з тобою поговорю, якщо пам’ятатиму про щось настільки тривіальне, коли ти вже перебуватимеш десь не тут, зараз, поруч зі мною, а в іншому місці, де ти думаєш про щось, що є до переляку означеним, і це щось є тим самим, про що я не можу перестати думати навіть у ті моменти, коли ця справжня пристрасть, яку я відчуваю до тебе, мала б стирати будь-яку думку, твою чи мою, але її неможливо стерти відсутністю, порожнечею, яку ти мені показуєш, адже я вимагаю, щоб ти її мені показувала, бо все інше ти показувати мені не повинна, бо все інше — неправда. Я міг би відчувати до тебе огиду. Ненавидіти тебе. І знайти в іншій те, в чому твоя вперта менструальна кров мені відмовляє впродовж п’яти років шлюбу. Але я не можу. Будь-що, що є меншим за цілковите щастя, зачне жах.