Блакитний діамант загоряється в кущах парку, гасне і загоряється вдалині золотим, блимає трохи ближче і знову гасне, і поміж густих рослин народжуються спалахи, які дивляться на тебе й на мене й одразу зникають, коштовні камені, світила, очі, спалах, який ховається в листі, загоряється, множачись, розчиняючись, проминаючи між темними кущами, не підстерігаючи, а стежачи, адже це очі моїх псів, що вештаються гортензіями, повільні, червоні, рожеві, уважні, вдалині загасли ті двоє сталевих очей, які зараз загоряються ближче, тут, у кущах біля галереї, де ти і я, дві нерухомі іскри, лежимо в рівненькому рядочку тонкого, ніби листок світла, у якому вимальовується твій досконалий профіль. Я опускаю свою руку й вона буденно торкається твоєї. Ти ховаєш свій профіль, адже ти дивишся на мене, розшаровуючись в інших площинах, у яких мені відкриваються інші версії цього обличчя, яке не думає ні про що, тому що його нема, але золоті очі, сталеві очі, зелені чи сині іскри між чорного листя парку засвідчують мені, що Інес тут, а тому заспокоєні очі йдуть геть, запалюються, гаснуть, зиркають на нас у короткочасному відблиску, що розчиняється, кругом темрява, вони не бачать, тепер саме час, щоб я стер у ній все, що не є цілковитою вірою в наше щастя, зруйнував тривогу цього слова, кинутого мимохідь, ні про що, я не думаю ні про що, я маю час знищити її, тому що на листку тремтить крапля, а всередині цієї краплі — зіниця, і ця палаюча зіниця дивиться на нас, одні іскри вдалині, інші ближче, чіткі, розмиті, — очі свідків, що вимагають нашого щастя, вони спостерігають за нами, сподіваючись, що в темряві промайне тріщинка на нашому щасті, ми не можемо розчаровувати наших свідків, сповнених жаги побачити наше ідеальне кохання. Я знову торкаюся твоєї руки. Бачите, як здригається Інес, зовсім легенько, але здригається. Ви лише можете споглядати це здригання, але не відчувати його, ви лише очі, що жадають, аби ми показали їм наше щастя, тут і зараз, ви, свідки, вимагаєте цього, і якщо я негайно не виконаю вашу вимогу, якщо не покажу нашу здатність до насолоди, ви зникнете, розчинивши все, адже якщо не буде очей, що мене споглядають, я перетворюся на одну з цих костомах, котрими годую своїх чорних псів, які не впізнáють крові свого господаря і зжеруть мене, якщо я не покажу їм тут і зараз, що наше щастя є всеохопним. Я стискаю руку Інес. Вона холодна, досконала. Вона відповідає моїй руці, що заледве її стискає, і я стискаю її сильніше, і починаю тягти в напрямку масивних гортензій, щоб ми сховалися, ніби підлітки.
— Херонімо… ні…
— Так.
— У нашому розпорядженні цілий дім, ціла ніч…
— Неважливо, сюди…
— Мені страшно.
— Через що?
— Нас можуть побачити.
— Хто?
— Не знаю…
— Не будь дурепою.
Довкола нас у гущавині утворилося коло палаючих поглядів. Не бійся свідків, Інес. Глянь, які гарні їхні очі з синюватим відливом. Вони всі належать мені. Дозволь мені роздягти тебе у світлі їхніх поглядів. Ляж на це ложе з листя. Дивіться на неї, для цього ви в мене тут, і на мене також дивіться, я теж роздягаюся: захоплюйтесь моєю піднесеною силою, заздріть мені, для цього я вас годую, дивіться, як я вкладаюся з Інес на холодне ланцетоподібне листя, як я примушую розплющити її карі, зелені очі, щоб вона дивилася в ці інші блискучі очі, чий біль від споглядання нас збільшує наші постаті, як тебе пестять мої руки, мої губи, які вкривають поцілунками твою прохолоду, яка теплішає, гарячішає, палає, мій член змушує тебе стогнати, забувати, що ти ні про що не думаєш, тимчасом як я заповнюю собою всю порожнечу, в якій ти відмовляєш мені протягом усіх п’яти років нашого щастя, почуйте, як вона стогне, як зникає сором’язливість Інес, як вона падає і ще більше її оголює і ще більше притуляє до мене, як вона шепоче моє дивовижне ім’я, стогнучи у міру того, як її захоплюю, сходячи зрештою на виття, не переймаючись тим, що її почують і побачать, коли я впаду, тріумфувавши в ній, навпроти цього безміру крицевих, жовтих, зелених, крижаних, лискучих очей, які тремтливо загоряються й ховаються, виринають знову, жадаючи побачити ще, відновлюючи мою силу, щойно я бачу ці вогники поглядів у заростях, які ховали й мене, матінко Беніто, адже я стежив за ними, двоє з цих невсипущих очей у темряві парку Ринконади, двоє зіниць із цього хору, якого потребувала їхня особлива насолода, найбільш пожадливі очі, найбільш стражденні, найбільш зранені були мої, матінко Беніто, ці самі очі, які зараз, затуманені від лихоманки, дивляться на вас, їхні повіки ви намагаєтеся стулити долонями, щоб я відпочив і поспав: спи, Німенький, спи, відпочинь, поспи, заплющ очі, —кажете мені ви, — загаси свій погляд, він тобі вже послужив, стули повіки й засни, але я не можу їх заплющити, адже мої очі палають в орбітах від того, що я бачу їхню насолоду, до моїх вух долинають обривки слів і звук їхніх тіл, до мого носа — парфуми кохання, а ця рука, та, яку ви тримаєте у своїй, торкається їхніх тіл, які не помічають її в буянні почуттів, творячи щастя, аж доки очі в заростях не починали гаснути, і дон Херонімо взявся шукати їх, щоб відродитися в їхніх потьмянілих палаючих поглядах: де ви, де ви, вони пішли, Інес, вони пішли, ми залишилися в повній темряві, певно, й не було ніколи очей, які на нас споглядали, і навкруги стояла темрява, ні, он жовті очі, це знову я, я жадаю тебе, більше, ніж коли-небудь, я знаю, що ти втомлена і я втомлений, ці жовті закислі очі дивляться, як я проникаю в тебе, як ти оживаєш, закислі очі поруч із нашими, ще, ще, аж ось із Інес виривається останній крик, матінко Беніто, який був не лише криком насолоди, але й криком жаху, адже розплющивши очі, щоб побачити сузір’я блискучих поглядів свідків довкола обличчя Херонімо, вона побачила жовту суку, яка підкралася до них, щоб обнюхати й облизати соки їхніх тіл на листі, — жовта сука, захекана, слинява, вкрита прищами й бородавками, голод закарбований у її погляді, це вона володіє силою викликати крик.