Коли надійшла звістка про те, що в одному гірському селищі, у районі, в якому радикали отруїли розум шахтарів своїми обіцянками про висунення справедливих вимог, хтось учинив злочин і вкрав урни під час голосування, верхівка консервативної партії, що зібралася довкола дона Херонімо де Аскойтіа, вирішила, що найрозумніше буде позамикати двері й вікна Громадського клубу. Партія ніколи не сподівалася, що її вплив сягне шахтарських районів. Вони цілком свідомо віддали цей регіон у руки радикалів. Але якийсь безіменний бовдур, певно, несвідомий п’яничка, заскочив на коні у школу, де голосували шахтарі, й утік із урнами, щоб улестити дону Херонімо цим, як він гадав, актом героїзму. Найтяжчим наслідком цього стало те, що на площі перед Громадським клубом зібрався натовп, організований, певна річ, радикалами, які скористалися з цього дармового збігу обставин, що всю провину скидав на них, касиків, хоча цілком очевидно, що для кожного, хто мав хоча б одну звивину в голові, такий крок мав видаватися хибним у політичному плані.
Тепер було достатньо будь-чого, щоб чепурно вдягнені робітники, які примчали зі своїх містечок у головне місто провінції, перейшли до насильницьких дій і навіть пролили кров. Утім, підпоєний вином натовп безладно вештався площею. Люди курили, розбивалися на групки, проте мотивації до рішучих дій у них не було.
Дон Херонімо весь вечір сидів у Громадському клубі, осушуючи пляшку за пляшкою червоне разом зі своїми однопартійцями — в очікуванні, що натовп розсіється. Але натовп ніяк не розсіювався. Настав тьмяний вечір. Сіра бурмотлива маса почала збиратися під висадженими у два ряди пальмами, які оточували площу. Ліхтарі не запалювалися.
Дон Херонімо хотів вийти, сісти у своє авто і поїхати до Ринконади, так ніби нічого не трапилося, адже саме це і було правдою, на його думку. Проте однопартійці, які визирали крізь шпарини у вікнах, благали, щоб він цього не робив. Заради блага країни, заради блага партії він мав залишатися, чекати, вийти зараз було би подвигом, кроком, який би розв’язав бійку. Він наголошував на тому, що потрібно негайно скористатися цим моментом розгубленості натовпу навпроти Громадського клубу. Крім того, кожен мав помалу виходити, роз'їжджатися в різні боки, так ніби нічого не трапилося, адже він не вгавав їм повторювати: вони були невинні. Ба більше, було б надзвичайно корисно закарбувати у свідомості натовпу факт їхньої повної невинуватості у справі про викрадення урн. Інші ватажки, які краще знали робітничий менталітет, вважали, що краще буде потайки втекти раніше, ніж якийсь підбурювач розпалить народ. Було нерозумним іти з образливою самовпевненістю, як це пропонував Херонімо, краще було залізти на дах і прослизнути в інші будівлі, щоб із них вийти на вулиці з іншого боку, де ніхто на них не дивитиметься, адже вся увага прикута до площі, до Громадського клубу. І тоді, коли їм заманеться штурмувати його як осередок олігархів-гнобителів, вони нікого там не знайдуть.