Та дон Херонімо наполягав, що це означало б визнання відсутньої провини і стало б найкращим способом віддати себе їм на поталу і звести на пси результати виборів. Слабаки, дурні, кляті нікчеми, зрадники, вам не можна довіряти, котрий із вас, йолопів, доклав до цього руку! Касики в пончо і чоботях із острогами, які пили з Херонімо у їдальні чи походжали галереєю, не зізнавалися. Ще одну пляшку червоного, хорошу, одну з тих, які ти так бережеш, Панчо, а якщо нічого нема, то зійде будь-що, що не стало оцтом, і кілька сендвічів зі свинячим рулетом, вже нічого не лишилося, навіть хліб закінчується, а нам тут іще сидіти цілу ніч, звісно, якщо карабінери їх не розженуть, не розумію, якого милого ці кляті карабінери чекають. Ці нікчеми нас ненавидять. Гляньте, як вони там бурмотять, не наважуючись нічого зробити, поки хтось їм не скаже. Вони нам заздрять. Вони хочуть усе в нас забрати. Вони говорять про справедливі вимоги, а насправді вони лише банда нальотчиків, злочинці, які мають сидіти за ґратами. Гляньте, які вони щасливі. Звісно, принаймні з теоретичного і юридичного поглядів вони мають рацію. Дон Херонімо підвівся.
— Ходімо, Умберто.
— Так, доне Херонімо, як забажаєте.
— Що за хрінь з освітленням у цьому місці?
— Вас і в цьому звинуватять.
Натовп скупчується вздовж пальмових алей по боках і рухається в бік Громадського клубу. Деякі сеньйори визирають, намагаючись впізнати когось, щоб потім спрямувати на нього свою помсту. Над кронами пальм небо ще зберігало трохи світла, яке пронизувало голку дзвіниці парафіяльної церкви навпроти Громадського клубу з іншого боку площі, там, де чекало авто дона Херонімо. Але щоб дістатися до нього, потрібно було пройти крізь сотні мовчазних чоловіків, що дивилися на двері Громадського клубу, до якого в них не було доступу, — як там усередині, кажуть, бенкетують пишно, виграють і програють цілі статки, кажуть, що якось власник ранчо Лос-Педреґалес витягнув не ту карту й через це вкоротив собі віку, а в нас які ігри, заледве кілька песо, пляшка винця для всього столу, коли йде масть, і кивати п’ятами, коли не годен за неї заплатити, ці сотні чоловіків на площі ненавидять нас, вони щось зроблять, вони чекають, ходять із боку в бік, перешіптуються, тримаючи руки в кишенях. Ми не чуємо їхніх голосів, але скоро почуємо. Якийсь чоловік вилізає на лавку на площі й починає виголошувати промову, свавілля, несправедливість, підкуп, зрада, ці позачергові вибори, які проводилися у зв’язку зі смертю сенатора, який був із наших, показують, як вони над нами знущатимуться на наступних президентських виборах, це їхній зловісний натяк на те, якими будуть ці вибори, якщо ми дозволимо жевжикам на кшталт цього Аскойтіа…
— Маєш пістолети, Умберто?
— Так, маю.
— Дай мені більшого.
— Що ми будемо робити?
— Іди за мною!
— Але що ми робитимемо?
— Ти робитимеш те ж саме, що і я.
— Що ці божевільні задумали?
— Відімкніть двері.
— Ви хворі на голову.
— Херонімо, ні…
— Негайно відімкніть двері, кажу вам…
Вони вб’ють тебе, Херонімо, вони тебе лінчують, хіба ти не бачиш, що ненависть, яку цей безіменний натовп відчуває до нас, зосереджується довкола твоєї особи, не виходь, почекай ще трохи, подивимося, що станеться. Оскільки ніхто не виконав його наказу і не відімкнув двері, це зробив він: цей древній залізний засув — настільки важкий, що зазвичай його підіймало двоє людей, — він підійняв сам. Під тканиною його білої куртки напружилися руки, його обличчя на хвилину розчервонілося так, що його сині очі аж засяяли. Крики назовні стихли, щойно хтось помітив:
— Вони відчиняють.
— Дивіться…
Двері відчинилися, й він вийшов. Він надягнув капелюха після того, як глянув на небо, ніби побоюючись, що піде дощ. Він викинув на землю свою сигару. Із висоти сходів він дивився на них. По натовпу пробігся шепіт. Трохи далі від основної маси людей хтось кликав одне одного: іди сюди, ходіть, жевжик вийшов, іди сюди, не проґавте, таке варто побачити, вони збігалися захекані з усіх куточків площі, залишаючи порожніми бари, напіввідчиненими двері будинків, все містечко зібралося на площі, щоб побачити дона Херонімо де Аскойтіа. Запанувала мить приголомшення, руки поховалися в кишені, балачки й цигарки загасли, тому що потрібно було дивитися. Лише вода байдуже текла крізь отвори в тілах німф із фонтану, який прикрашав центр площі.