Хтось вигукнув:
— Хай він говорить!
— Так, хай пояснює!
— Мені нема чого пояснювати.
І він спустився сходами.
— Гаразд, пропустіть мене, я їду на ферму, тут нема чого більше робити…
Його голос не був публічним. Він був спокійним, приватним, таким, яким він мені стільки разів казав: повертаймося до Ринконади, вже пізно, я не хочу, щоб Інес хвилювалася. Він зупинився, щоб запалити ще одну сигару. Він не квапився. Він зробив крок уперед і натовп відступив, даючи йому дорогу. Він пішов не так, як я гадав, — повз фонтан із грайливими німфами через центр площі, звідки було зручніше дістатися до авто. Він спокійно крокував пальмовою алеєю скраю площі, ніби нічого не трапилося, розсікаючи натовп на вузеньку вуличку понурих облич під солом’яними брилями, тіл, що смердять вином, стиснутих, але опущених кулаків. На зовнішніх краях цього стовпотворіння ті, хто повилізав на лавки і ліхтарні стовпи, щоб краще бачити і кричати, почали підбурювати: потовчіть його, вбийте його, каструйте цього сраного крутелика…
— Чому ще не світять ліхтарі?
— Уже час, це провина мера.
— Не переставай робити те ж, що і я.
— Добре.
Із наближенням дона Херонімо до парафіяльної церкви краї натовпу почали заряджати жорстокістю його центр. У повітрі літали капелюхи. Крики, які несли в собі ім’я негідника, й жадання пустити в хід кинджали, непристойні вигуки, образи, весь гнів народний стікався до центру натовпу довкола дона Херонімо, який ішов, покурюючи чергову сигару в цій просіці однакових облич, що невпинно звужувалася.
— Дайте мені пройти.
Погано поголений велетень запитав:
— Куди ви йдете?
— До своєї машини.
Велетень не зрушив із місця.
— Дай мені пройти.
Просіка ще більше звузилася. То була мить перед кровопролиттям. Дон Херонімо це передбачив: він позадкував до дверей церкви, сперся об них і дістав свого пістолета:
— Що хочете?
Всі замовкли.
— Га? Кажіть. Чого ви, в сраку, хочете?
Перший ряд півкола зробив крок назад, злякавшись пістолета. Немов одержимий, немов зненацька сп’янілий від того, що його хоробрість подіяла, він почав кричати на них, погрожуючи півколу людей пістолетом:
— Ну що, срані голодранці, кажіть, кажіть мені, що я вам зробив, що ви такі злі, що ви, в сраку, хочете, ви такі тупі, що навіть не здатні сказати, чого хочете, ви навіть і не знаєте, чого ви такі злі, плюгаві голодранці, срані боягузи…
Я побачив, як блиснув кинджал. Якась рука потягнулася за пістолетом під пончо. Якась гілляка напоготові, якась палиця, чийсь стиснутий кулак, хтось нагнувся, щоб підняти камінь, якийсь гнівний погляд — усе притискало його до дверей церкви, які раптом відчинилися і проковтнули дона Херонімо.
Уже всередині я допоміг пароху замкнути двері. Кулаки цих хижих звірів гатили по дверях церкви, а з людської маси лунали крики.
— Слідуйте за мною, сюди, я вже поставив драбину, щоб ви вилізли на дах і перейшли по ньому до сусіднього будинку. Там на вас чекає авто. Ні, не ваше, щоб ніхто не запідозрив.
Обманутий, заскочений зненацька втечею винуватця, розлючений від того, що нікуди було вилити гнів, натовп трохи покричав, та зрештою почав розходитися, безладно, не знаючи що робити, адже двері парафіяльної церкви вибити було неможливо. Якими б радикальними вони не були, але церква залишалася церквою. Священник допоміг нам вилізти на дах. Згори було видно, що біля церкви ще стояв натовп. Раптом хтось крикнув:
— Он він… Он він…
Я пам’ятаю ту підняту руку, матінко Беніто, пам’ятаю риси обличчя першого чоловіка, який указав на дах, пам’ятаю кожен той погляд, який на нас здійнявся.
— Де?
— Он він іде.
Маса знову згуртувалася довкола свого центру. Он він, біжить дахом будинку пароха, дивіться, це дон Херонімо де Аскойтіа, він тікає, хіба не бачите, крутелик тікає, дивіться, дивіться на нього, тисячі свідків спрямували свій погляд на дона Херонімо, який зупинився на даху, велетенський, героїчний, видатна тінь на тлі ледь світлого неба.
— Убийте його.
Пролунав постріл.
На очах тисяч людей, які потім давали свідчення про ті події, шляхетна постать дона Херонімо де Аскойтіа зігнулася від болю, втратила рівновагу й упала у внутрішній двір дому священника, який замість того, щоб віддати винного на поталу юрбі, сховав його.
Коли натовп на площі усвідомив, що саме зробив якийсь несвідомий бовдур, ким, власне, були вони всі, люди почали питати, хто то був, хто це зробив, хто цей йолоп, хто цей злочинець, це був ти, Лучо, ні, то був Анаклето, ні, я не маю пістолета, то був він, то був ти, той, що в сірому капелюсі мав пістолета, то, певно, був той гостровусий тип, якого ніхто з нас не знає, оно гостровусий тікає, ні, він не тікає, я його знаю, він і мухи не скривдить, ніхто не тікає, ніхто не знає, що то був за злочинець, який убив його, бо ж убивством нічого не досягнеш, ці жевжики завжди залишатимуться у виграші, бляха, але цей дон Херонімо — жевжик із яйцями, це ж треба бути таким хоробрим, він образив нас, він нас зневажає, поневолює, експлуатує, він нас обмане, підмажеться перед президентськими виборами, скуповуватиме голоси за свого кандидата, споюватиме нас вином зі своїх льохів, вантажитиме нас на вози, ніби худобу, щоб відвезти на дільниці, де ми голосуватимемо за його кандидата, так, треба було вбити цього мажора. З’явилися карабінери на конях, щоб заарештувати когось, але кого, і за що, гаразд, хай хтось скаже, що сталося, у будь-якому разі треба розігнати цей натовп, бо ніхто не може заарештувати тисячу людей, де сенатор, сенатор точно вийшов, але він уже може бути мертвий, досить, додому, кожен у свій куток, не здіймайте галасу, потім всіх опитаємо, треба когось заарештувати, байдуже кого, ми ніколи не розкриємо цю справу, розходьтеся… І ось нікого вже не лишилося на площі. Капітан постукав у двері парафіяльної церкви. Священник довго не відчиняв.