— Проходьте, капітане, проходьте. Ви саме вчасно.
Так цю подію змальовує історія, матінко Беніто, так її описували в газетах і так я переніс її на ці сторінки, які ви зараз читаєте. Але пораненим упав не дон Херонімо, матінко Беніто, а я.
Коли він кричав: срані голодранці, гаразд, ось я, кажіть, що ви хочете, плюгаві голодранці, що я вам такого зробив, що ви так розгнівалися, — притягуючи до себе тисячі поглядів на площі, де ще не загорілися ліхтарі, я залишався майже непоміченим за складками його пончо. Я нікого не бачив. Він був сам проти знавіснілого натовпу, готового напасти на нього, але не напав. А втім, матінко Беніто, вам я можу в цьому зізнатися, бо я хворий із лихоманкою, а хворі мають свої пільги, хоча я й був із ним, я був і проти нього, озлоблений разом із ними, я ненавидів його через те, що моєму голосові завжди бракувало владності, щоб крикнути: срані голодранці, що ви хочете, досить із вас, ідіть геть, якщо ви нічого не хочете, — я бажав перейти на їхній бік, тому що мене він теж ображав, незважаючи на те, що мене оберігало його пончо, ще раз перейти на бік безіменної маси, помножити мою ненависть у сотнях тих, хто його ненавидів, потонути в морі тих, хто збирався його лінчувати, бути разом із жертвами, які мали перетворитися на катів, так, матінко Беніто, чому б не зізнатися вам у правді: у ту мить моя жага стати доном Херонімо й оволодіти голосом, який би не звучав абсурдно, кричачи «срані голодранці», була такою нестримною, що я кинув би його з превеликим задоволенням, щоб ми разом його четвертували, заволоділи його нутрощами, впилися його стогонами, його руїною, кінцем його щастя, його кров’ю. Я б міг це зробити, матінко. Люди знали мене, як людину, якій він довіряв у всьому, передусім у речах, яких він волів не робити особисто. Крикнути їм: це він винен, я, Умберто Пеньялоса, його секретар, присягаюся вам, що це все задумав він. Цього було б досить, аби на нього напали з палицями й ножами і я уздрів видовище крові дона Херонімо, пролитої до наших ніг.
А що тоді сталося би зі мною? Що тоді сталося б із тими ще благенькими рисами, яких набувало моє обличчя? Чи цією дією я не поклав би край можливостям бути частиною дона Херонімо де Аскойтіа? Тоді я принаймні був його частиною, такою незначною, що мене майже не було видно поруч із його постаттю, але все ж частиною. Саме тому я дозволив їм загрозливо, але бездіяльно на нього дивитися, адже так хоча б щось із цієї ненависті, яка відображала всю могутність його влади, стосувалося б і мене.
Парафіяльний священник відчинив нам двері. Ми замкнулися зсередини. У нього на подвір’ї стояла напоготові драбина, щоб по ній піднятися на дах і звідти перелізти на будинок позаду, де на нас чекало авто, щоб утекти, поки увага народу була прикута до церкви. Оскільки я був легший, то поліз першим, щоб перевірити міцність покритої мохом черепиці. Усе було просто: піднятися по драбині з боку подвір’я священникового дому і спуститися з іншого боку, де біля сусіднього будинку так само чекала драбина. Я сказав дону Херонімо, щоб він трохи почекав, поки я перевірю, чи з того боку все готово. Але нагорі я вже не міг себе контролювати. Почувши голосіння натовпу, скупченого під дверима церкви, я не міг стриматися, матінко Беніто, я мав зупинитися на скаті даху обличчям до площі.