— Умберто…
Дон Херонімо кликав мене.
— Ти збожеволів? Що ти робиш?
Я не міг йому відповісти. Я зупинився на хвилину, на дві хвилини на даху обличчям до площі. Я крикнув:
— Убийте мене, якщо хочете, срані голодранці, ось я…
У хроніках немає запису про мій голос, бо мій голос нечутний. Мої слова не ввійшли в історію. Але хтось на мене вказав. Тисячі очей бачили на даху дона Херонімо де Аскойтіа. Прозвучав постріл. Тисячі свідків бачили, як я зігнувся від болю, якого мені завдала куля, що заділа плече точно тут, матінко Беніто, у місці, яке багато років тому зачепила досконала рукавичка дона Херонімо. Мій шрам твердне, ніби вузол, наливається кров’ю, ніби стигма. У мене не могло не зостатися тавра, яке б нагадувало, що тисяча очей, таких самих безіменних, як і мої, були свідками того, що я — Херонімо де Аскойтіа. Я не вкрав його особистість. Вони самі надали її мені. В історії цей момент закарбувався як кульмінаційний момент влади олігархів, яка відтак почала йти на спад. Яка б публіка не читала про цей історичний епізод, байдуже, прихильна вона до консерваторів чи ні, вона не здатна приховати захоплення відвагою, із якою дон Херонімо де Аскойтіа вийшов у той вечір на площу. Публіка й досі не знає, що вона насправді захоплюється Умберто Пеньялосою, героїчною й закривавленою постаттю, яка їх образила у вогні світила, що гасло.
— Обережно, Умберто…
— Його вбили?
Ні, мене не вбили. Скрутившись від болю, я втратив рівновагу й упав у двір. Я зміг ухопитися за ринву, поки священник біг до мене з драбиною, а дон Херонімо намагався спустити мене на своїх руках. Я знепритомнів. Мене поклали в коридорі парохового дому біля вазонів із бегоніями і зворушливими клітками, у яких щебетали пересмішники і шпаки.
Про що я неймовірно шкодую у своєму житті, матінко Беніто, так це про те, що в ту свою зоряну мить, єдину мить, коли я був головним героєм, а не масовкою, ту коротку мить, коли дон Херонімо й парох розірвали мою сорочку й лікували мою рану, я провів непритомним. Я не зберіг спогадів про ту мить. Бо за кілька хвилин, як я прийшов до тями, то побачив оголену руку дона Херонімо, заплямовану кров’ю, так, моєю кров’ю, матінко Беніто, кров’ю Умберто Пеньялоси, яку йому забинтовували в тому ж місці, що боліло мені. Коли бинтування завершилося, мою поранену руку приклали до його і щосили струсонули раною, щоб із неї вилилася вся можлива кров, аби надати фальшивим героїчним бинтам вражаючого вигляду. Ми мали діяти швидко, сказав він мені, інакше вони б зрозуміли, що то ти, а не я впав поранений, цією нагодою просто необхідно скористатися, адже завдяки цьому замаху на моє життя (так, це був замах на ваше життя, я й не міг сподіватися на щось більше, ніж на роль випадкового втілення вашої відваги), я маю на руках зброю проти тих, хто спробує звинуватити мене у зловживаннях, я покажу свою закривавлену руку карабінерам і журналістам, які намагаються звинуватити мене в нехтуванні законами, ось, вони вже гупають у двері церкви, щоб їм відчинили. Мене позбулися за п’ять хвилин — підняли драбиною на дах, стримуй свій біль, Умберто, зрештою не так уже все там серйозно, нехай ніхто не дізнається, що ти поранений, підіймайся сам, спускайся з іншого боку і зникай, про тебе ніхто не питатиме, сідай хутко в машину та їдь у Ринконаду. І я поїхав за місто. Випарувався.
Дон Херонімо де Аскойтіа, переодягнений у кров Умберто Пеньялоси, вийшов із дверей церкви, щоб зустріти представників влади, показати їм свою кров, заявити, що це вже край, що ця країна не дає жодних гарантій тим, хто жертвує собою, служачи їй, адже органів влади не існує, ніхто не дотримується навіть найбазовіших законів і водночас має нахабство звинувачувати у зловживаннях його, людину, яка представляє порядок, він би не міг такого вчинити, ні, навіщо шукати винного, якщо несуттєво, хто саме стріляв, як не має значення й сама рана, що має значення, так це позиція політичної партії-опонента, яка використала бідолашного нерозумного робітника, піднадженого провокаторами, які добре вміють зникати, коли надходить час виконувати обіцянки, щоб він прибрав мене, Херонімо де Аскойтіа, адже я здобув беззаперечну перемогу на справедливих виборах. Він дав розлогі коментарі журналістам, які одразу передали їх до столичних газет. Того ж вечора вийшов терміновий додаток до газети з фотографією Херонімо (Інес зберігає кілька пожовклих примірників в одній із валіз у своїй келії), священника з його шпаками, натовпу на площі й довгою і палкою розповіддю про замах.