Дон Херонімо знову тріумфально крокував площею із перев’язаною рукою, виблискуючи моєю кров’ю перед свідками, які тепер були позбавлені жорстокості, у супроводі кінного ескорту карабінерів. Це був дон Херонімо де Аскойтіа, сенатор республіки. Незважаючи на усмішку, на його вухах і виснаженому обличчі було видно біль від рани, хоча він не втомлювався наполягати, що то пусте, не турбуйтеся про мою рану, на кону важливіші речі. На площі і в корчмах почав ширитися поголос, що йому ще не мали змоги витягти кулю, що вона застрягла в кістці, що рукою він більше ворушити не зможе і, мабуть, її доведеться ампутувати, ну, не геть усю відрізати, звісно, але… Гляньте на жевжика, навіть волоском не поворушив, елегантний, як завжди, але й хоробрий цей жевжик… Може, й не такий він гордий, як кажуть, може, й вийде з нього великий сенатор.
13
Інес часто проводила вечори в товаристві Пети Понсе, коли Херонімо залишав її одну в Ринконаді. Разом вони оживляли теми дитинства: пригадували людей, що тонули в забутті, ігри, які навряд чи були іграми, бабаїв, улюблені справи, вони виконували зворушливу роботу зі збереження того, що вже саме не в змозі існувати. Усе це оживало в кімнаті старої в кінці останньої галереї останнього подвір’я, де незмінно чекає Пета Понсе, матінко Беніто, де потрісканий тиньк оголює шари глини і де вологість малює потворні обличчя того, що там же, там же, матінко Беніто, могло й може статися.
Тоді, коли двоє жінок теревенили про дрібниці, заховані в норі старої, вмуровані у глибину лабіринтів будинків Ринконади, Херонімо виконував свої славетні чоловічі обов’язки: виїжджав у поле на чолі гурту людей, які за його наказом рили канали, що ними мали здобрювати чергові сто соток землі, керував робітниками, втомленими збором винограду, зводив нові льохи, нові зерносховища, показував, яких тварин пора відправляти на забій. Він ніколи не згадував Пету. Влада його мовчанки стирала її. Але коли подружжя вирушало до міста, Пета Понсе їхала з ними. На початку шлюбу, коли відчай ще не додавав гіркоти щастю, Інес розважалася зі своєю нянькою тим, що в’язала Боєві одяг, шила сорочечки, вишивала ініціали й усміхнені закарлючки на його тонесенькому одязі. Але з часом, коли поява спадкоємця почала затягуватися, не залишалося нічого іншого, крім як замовляти служби, молитися вечорами і продовжувати в’язати й шити вже з меншою надією. Говорити з Херонімо про людинку, якої їм бракувало, було неможливо. Він би не допустив, щоб така тема порушила силувано щасливі контури його поточного медальйона.
Для цього була Пета Понсе, яка приймала той біль, котрий Інес змушена була замовчувати. Вона говорила й говорила, місячи біль, який зростав із кожним безплідним роком, переживаючи разом із нянькою те, що вона не могла пережити зі своїм чоловіком, бо передусім потрібно бути гарною, елегантною, ніжною, пристрасною, жаданою всіма, і всі перестануть її жадати, щойно дізнаються, що вечорами вона ходила в кімнатку своєї няньки, аби безперестанку говорити, розшивати досконалість, молитися святій Риті Касійській, заступниці безнадійних, і плакати. Мабуть, не усвідомлюючи цього (а втім ні, матінко Беніто, я не здивуюся, якщо в них була таємна угода, в якій вівся облік можливої тривалості надії, а тому обидві жінки чітко розуміли, що роблять), у міру того, як німе невдоволення подружжя зростало, а ймовірність народження Боя все віддалялася вглиб коридору, звідки чулося лише слово «ніщо, ніщо, ніщо», я не думаю ні про що, розмір дитячого одягу, який шили дві жінки, почав зменшуватися і зменшуватися впродовж цих досконалих п’яти років, аж доки вони не стали шити і в’язати одяг, який прийшовся б упору хіба маленькій ляльці. Крім того, вони розважалися ще й тим, що з картону й тонких паличок, які вони добували з сірникових коробок, виготовляли столи, стільці, комоди і шафи, а ще робили вазони з розфарбованої хлібної м’якушки, щоразу менші й менші, й у міру того, як свята Рита Касійська, заступниця безнадійних, й решта сил залишалися глухими до їхніх молитов, ці предмети й цей одяг ставали настільки дрібними, матінко Беніто, що їх треба було брати пінцетом і розглядати крізь лупу, аби насолодитися маніакальною вишуканістю всіх деталей. В один із цих днів, до того як Ірис повернеться з Рима, я заведу вас до її келії, щоб показати Боєві речі, так, я серйозно, хочете, можемо піти туди прямо зараз, щоб ви переконалися, що я кажу правду, — я обнишпорив усі шухляди цього валізоподібного світу, бо в мені живе спокуса поцупити звідти щось, щоб прикрасити шале, у якому житиме Ірис Мателуна після того, як народиться Бой. Я знаю ті трикотажні простирадла, атласні ковдри, в’язані чи вишиті костюмчики, все, що Інес робила з Петою Понсе у дальній кімнаті дому, коли в них іще жевріла надія, що Рита Касійська чи їхня родинна свята їх почують. Проте в найнижчих шухлядах цього світу, де все ретельно класифіковано відповідно до хронології відчаю, лежать інші речі, які зменшуються в розмірі з кожною новою шухлядою, свята Рита більше нас не чує, треба молитися Інес де Аскойтіа, але ж Інес не свята, Пето, хіба не байдуже, чи вона свята, вона навіть не блаженна, але ж є й несвяті душі, здатні творити дива, речі, значно більші за дива, що їх творять святі з вівтарів, ці несвяті душі блукають світом, вони не зникають, вони живуть із нами, вони можуть нам зарадити, помолімося Інес де Аскойтіа, віддаймося їй, твоїй пращурці, хай вона порадить, що робити, адже так тривати не може, — і вони продовжували в’язати все більше зменшених речей, адже й блаженна не помагала їм і не давала ради, ці речі зменшувалися з кожним безплідним місяцем, аж доки в останній коробці останньої шухляди цього світу не з’явилися настільки крихітні меблі й одяг, що мені страшно до них торкатися, бо боюся їх зламати. Цілі вечори я проводив у келії Інес, бачачи, як із кожним новим ящиком з року в рік, з місяця в місяць, з тижня в тиждень розчинялися її надії, аж доки вони не стали зовсім мініатюрними, як тоді, коли Інес призначила мені побачення тут, у кімнаті Пети Понсе. Так далі бути не могло. Було неможливо будувати і в’язати ще менші речі, адже не існувало настільки тонких ниток і такої прозорої деревини, а крім того неможливо було розірвати коло досконалості, яким Херонімо оточував себе і свою дружину. Та інша Інес, з минулого, не відповідала на закликання цих двох збожеволілих жінок, які не знали, що робити. Це був кінець. Надія вичерпалася. Не допомагала жодна сила.