Коли пізніше вночі мене розбудив біль від рани, яка зашморгом стискала мою руку, я був цілком певен у тому, що той біль був несправжнім, своєю владою Пета Понсе тисла мені на рану, щоб я скоріше прийшов у ту нору на побачення з Інес, щоб я виконав свій обов’язок слуги, — за це ви отримуєте гроші, доне Умберто, хіба не бачите, що заради цього вас тут тримають на платні, не спіть, уставайте, вам не можна спати, доне Умберто, ви потрібні Інес, ходіть, ми чекаємо на вас у моїй кімнаті, якщо ви не прийдете, я зроблю так, що ваша рука болітиме сильніше, набагато сильніше, вона залишиться назавжди скаліченою, ходіть, ходіть, ми чекаємо на вас, це має статися зараз, ходіть… негайно…
Я насилу вдягнувся, бо біль від моєї рани заважав вільно рухати рукою. Я минав подвір’я за подвір’ям, коридори, глиняні лабіринти, порожні кімнати, безглузді покої, анархію зведених кілька століть тому забутих будівель, я губився в цих коридорах зі зморщеної старої глини, але ні, я не губився, матінко Беніто, оскільки я наближався, мій біль ущухав, указуючи на те, що напрям був правильним, Пета направляла мене сюди, вела мене, тягла вглиб цих глиняних коридорів і подвір’їв. Я зрозумів, що це були правильні двері, адже раптом рука перестала боліти. Я відчинив їх. Усередині було тихо, довкола розносився дим від цукру, що підсмажувався на вугіллі, у клітці дріботів дрізд. Зовні в будинку й на полі стояла змовницька тиша. Позаду мене відчинилися ці двері і згодом зачинилися.
— Херонімо.
Так, так, я Херонімо де Аскойтіа, ось моя кровоточива рана, яка це доводить, — я взяв її у свої руки. Я переніс її на ліжко Пети. Інес плакала, повторюючи ім’я Херонімо, щоб стерти рештки Умберто, і поки вона повторювала це ім’я, Херонімо ріс, так, так, зітри Умберто, який дозволяє себе стирати, аби лиш доторкнутися до тебе, я Херонімо, торкнись мене, ти знаєш мою плоть, не бійся, я Херонімо і я буду ним вічно, якщо ти мені дозволиш. Я спробував її поцілувати, але вона відвернула від мене свої вуста, матінко Беніто, зрозумійте, я тримав свої губи на відстані від її обличчя, ніби то були брудні губи. Попри все, я не був Херонімо. Лише мій величезний орган був Херонімо. Вона його впізнала. Тому вона дозволила мені припідняти сукню, розсунути свої ноги, запропонувала себе, тримаючи на відстані моє обличчя й тіло, щоб ніщо, крім мого члена, який був Херонімо, не могло її торкатися, щоб мої руки не могли насолодитися її красою, щоб у мені не згасала ностальгія слуги, який прислуговує, і вона казала: Херонімо, Херонімо, і Херонімо проник у неї, матінко Беніто, залишивши Умберто осторонь, онімілого відтоді, адже вона не хотіла чути мого голосу, який вимагав би в неї визнати мене. Пето, примусь її дозволити мені торкнутися хоча б її руки, ти маєш на це владу. Але вона не дозволила мені й цього, адже руки Інес були зайняті тим, що віддаляли від себе все, крім мого члена. Я, шкаралупа Умберто Пеньялоси, був їй ні до чого. Тому я й прийшов стерегти цей повний сміття, старизни, мотлоху, покинутих речей будинок.
У коридорі загорілося все світло. Четверо чорних псів стрибають, танцюють, гавкають довкола Херонімо де Аскойтіа, поки він відправляє машину, наказуючи, щоб вона була подана о сьомій ранку, бо о тій годині йому треба буде повертатися до столиці. А тепер спати. Пси намагаються облизати його, випрошуючи увагу й ласку.
— Ідіть собі, я втомився.
Інес проводить його до спальні. Він не має настрою відповідати на питання чи щось обговорювати, лише спати, вже пізно, втомився, втомився, стільки турбот, і ще стільки всього зробити і так мало часу на сон, мені муляють ці бинти, зніми їх, Інес, будь ласка, так, усі, ні, з чого ти взяла, що мені болить рука, якщо Умберто тобі вже, мабуть, розповів, що поранили не мене, а його, ти маєш відмити мені кров Умберто теплою водою, нема гіршого відчуття за відчуття сухої крові, особливо якщо це кров іншої людини, — губкою, з милом, щоб відмився весь цей бруд, який у мене в’ївся, хоча це й не чужа кров, Інес, я купив її, щоб він зробив мені цю послугу, я плачу: Умберто, хороший чоловік цей Умберто, услужливий, на нього можна покластися в усьому, я зроблю йому хороший подарунок, чого йому бракує, як гадаєш, мені здається, йому будуть до вподоби плащ із крислатим капелюхом, адже він любить видавати себе за письменника в колі своїх друзяк у кав’ярнях, і він розумний, він має виняткову освіченість як для людини, яка ніде не подорожувала, ти ж сама бачиш, як часто ми говоримо з ним про речі, які тобі невтямки. А тепер відмий його кров із моєї руки. Вона вже мені ні до чого, вона зіграла свою роль, тепер це просто непотрібна кірка, яку ти змиваєш з моєї руки теплою водою з парфумованим милом, щоб зранку, коли прийде час їхати, ти перев’язала мене чистими бинтами, які продовжать життя цьому обману. Добраніч, Інес. Мені треба виспатися, бо завтра на мене чекає важкий день, незважаючи на тріумф.