Кожне з них влягається у своє ліжко. Світло гасне. Проходить кілька, а можливо й багато хвилин, Херонімо не знає скільки, тому що ніч розтягується і стискається, а він розплющує і заплющує очі, не розуміючи, чи вдалося йому поспати, не тямлячи, котра година, він знов прокидається від криків зграї чайок, які летять у напрямку ставу. Він уважно слухає. Уночі обшир його земель починає набувати форми у світлі місяця, який перелічує байдужість речей, якими він володіє, знову пролітає зграя чайок, можливо, та, можливо, інша, скаче кінь, везучи на собі невідомого вершника в невідомому напрямку, гавкіт собак, одних поблизу, інших — ген-ген далеко, окреслює вночі неймовірну ширину поля, ще одна собака, яка гавкотить трохи західніше, мабуть, мажордомова, а хтось гавкає ще ближче, прямо тут, під вікном, у плющі, настільки близько, що я чую звук її тіла, що треться об листя, здається, що стогін сходить із моєї спальні, так ніби скавучить Інес, а тепер вона не скавучить, а стогне, вона не перестає стогнати під моїм вікном, і тепер її скавучання розрізає собою ніч, знову зачинаються тихі схлипування, які переростають у виття, яке не дає мені спати, ще одне виття, і ще одне, воно тягнеться дугою аж до самого місяця. Чому, чому саме сьогодні, коли мені треба відпочити, чому? Звідки цей незрозумілий потяг псів до виття на місяць? Чому на нього виє ця сука саме в цю ніч, саме під моїм вікном? Херонімо підводиться. Він іде до вікна, щоб відігнати її.
— Облиш її.
Це перші слова, які сказала Інес за багато годин. Чи відомо їй, чому ця сука виє вночі, що вона хоче сказати місяцю, яку звістку йому несе, які секрети ховає в цьому сріблястому мороці, де все росте і множиться, й живе, непідвладне йому? Ця сука не має більше вити. Він — дон Херонімо де Аскойтіа, якому треба виспатися, щоб завтра вирушити до столиці робити важливі заяви. Сука знову зачинає вити.
— Ця сука не дає мені спати.
Інес мовчить.
— Чого парком вештається ця жовта сука?
Він встає. Хай Інес відповідає.
— …я її вижену…
— Ні.
Херонімо знову падає у своє ліжко. Безкарна жовта сука бігає між заростями в парку, бесідує з місяцем, стогне, тікає і знову наближається, всідається і нестримно виє під його вікном. Запановує тиша, яка зовсім не тиша, бо павуки, терміти, жуки проживають свої метушливі життя в цих кущах і деревах, які належать йому, вони тягнуть шматок листочка, перелізають через циклопічну перешкоду у вигляді гілки, викопують дірки, вкриті білуватою слиною, за кілька хвилин вони множаться тисячами поколінь, які вигризають коридори у стовбурах дерев або ширять іржаву пляму хвороби на зворотному боці листка, я чую все це в тиші, я здатен відчувати це все, аж доки жовта сука знову не всідається під моїм вікном, щоб привітати місяць своїм виттям. Херонімо взуває капці. Інес повторює:
— Ні.
— Я маю її вигнати.
Різко зав’язавши пояс халата, він розуміє, що вчинить:
— Я вб’ю її.
— Ні.
— Ця жовта сука твоя?
— Ні.
— Отже?
Інес хапає його, намагається не дати вийти з кімнати, але Херонімо відпихає її та виходить. У коридорі він зупиняється, щоб свистом прикликати четвірку своїх псів… Ну звісно, ось чому сука безнаказано виє, бо його чотирьох благородних псів замкнули сонних на внутрішньому подвір’ї під апельсиновим деревом. Вони прибігають до нього й починають танцювати.
— Спокійно… Спокійно… Ходімо…
Чорні пси коряться йому. Вони йдуть позаду нього, мов тіні, лапи напоготові, ікла заховані. Вазон із мальвами. Трохи далі — лук. Огорожа з лаврів, а потім плямка жорстви — а ось і сука виє під вікном, не знаючи, що він уже не в спальні, а між лаврів, готовий її покарати.
Витягнувши шию, вона вказує своїм гострим носом у самий центр неба і кладе край своєму виттю, яке є частиною цього царства зростання, скреготу, перетягання й розмноження. Балаканина безіменних створінь стає обтяжливою. Аж ось ворогиня чотирьох псів зачинає новий виск, спочатку слабенький і жалісний, але який згодом перетвориться на незрозуміле повідомлення, якщо він його не обірве. Херонімо вказує на суку. Він клацає пальцями і його пси зриваються, однієї миті достатньо, клубок слини, лап, крові й землі, одна хвилина, не більше, за яку мої четверо псів, немов тіні вовків, убивають її, обриваючи її діалог зі світилом-спільником.