Дон Херонімо подбав про всі ці деталі, бо все, що б оточувало Боя, не мало бути негарним, нікчемним чи посполитим. Негарність — це одне. Але зовсім інше — це потворність, що за своїм масштабом нагадує красу, але цілком вивернуту назовні, а отже цим заслуговує на такі самі привілеї. Потворність була єдиним, що дон Херонімо де Аскойтіа збирався запропонувати синові.
Він наказав своєму секретареві, щоб той обнишпорив міста, села, хутори, порти, шахти в пошуках мешканців, які були б гідними того, щоб оселитися у світі Боя. Спочатку знайти їх було важко, адже потвори схильні ховатися, усамітнюючи ганебність своєї долі в мерзенних схованках. Утім, Умберто Пеньялоса швидко став експертом із потвор. В одному з монастирів провінції він, до прикладу, знайшов брата, який мав слабку віру, проте гострий розум, а ще вражаючої величини горб. Він кілька разів приходив до нього, спокушаючи щедрою платнею й життям, якому він міг надати будь-якої форми, у світі, де потворність буде не аномалією, а нормою. Брат Матео втік із монастиря, де стільки років ховав свій страх за шатами побожності. У будинках розпусти, на ярмарках, у цирках в бідних районах Умберто наймав найрізноманітніших карликів — із велетенськими головами, зі зморшкуватими, ніби в постарілих ляльок, обличчями, коротконогих, жадібних, гордих, розумних, писклявоголосих. Він знайшов міс Доллі, знамениту найтовстішу на світі жінку, почварну ожирілу пані, яка ходила перевальцем і красувалася в бікіні з блискітками, танцюючи на тирсі циркового манежу разом із Ларрі, її чоловіком, клоуном із довжелезними руками й ногами й малюсінькою, ніби в булавки, головою, яка хиталася на тонкій довгій шиї.
Уночі, коли потвори вилізають зі своїх нір і приходять у парки й пустища на околицях міст, Умберто Пеньялоса чатував на окремих огидних істот, і якщо їхнє самітництво ще не знищило в них решти розуму, наймав їх на службу до Боя. Так він знайшов Берту, в якої була паралізована вся нижня частина тіла, яку вона тягла за собою, ніби хвіст ящірки, силою своїх гіпертрофованих рук; ця особа була відомою в усіх найдешевших кінозалах району, де вона, розлігшись на дерев’яних лавах, пожирала очима мудрість кінофільмів. Чи, скажімо, Мельчор, що читав газети й журнали у своїй печері на звалищі й нагадував суцільну малинову пляму зі згустками, що стирали всі риси його обличчя. Зрештою, для Умберто Пеньялоси стало питанням честі постачати дону Херонімо щоразу більш чудернацькі екземпляри, унікальні створіння з покрученими носами і щелепами і хаотично розкиданими по всьому роту жовтими зубами, акромегалічних гігантів, прозорих, ніби примари, альбіносок, дівчат із пінгвінячими кінцівками й кажанячими вухами, персонажів, чиї дефекти перебували за межами негарності, а отже могли перейти до шляхетної категорії потворного.