Не всі розуміли складних намірів дона Херонімо. Дехто, наляканий цими вимогами, повернувся до своїх схованок у диких закутках, до своїх печер серед кущів ожини, до монастирів і цирків. Проте деякі слухали і вчували. Емператрис, до прикладу, ставила багато дуже слушних запитань. Її найняли першою. Вона доводилася дону Херонімо родичкою і належала до однієї зі збіднілих гілок його родини, та попри це мала достатню освіченість, яку вона підтримувала читанням журналів і книжок. Вона керувала майстернею з шиття вишуканої спідньої білизни, де незважаючи на свій зріст хлопчика-мізинчика, свою величезну голову, слинявий рот, ікла й подвійне підборіддя, як у бульдога, наганяла на робітниць жах. Вона керуватиме Боєвим герметичним домом. Вона була єдиною потворою, яка спілкувалася з доном Херонімо на рівних, адже як родичка, хоча й далека, мала до нього особистий доступ, оминаючи кабінет секретаря, який чергував поруч із бібліотекою.
— А як щодо Умберто?
— Що тебе цікавить про Умберто?
Вона запалила сигарету і схрестила ноги.
— У якому він перебуватиме статусі відносно нас?
— Я вже тобі казав. Уся влада сходитиме з нього. Ти маєш сприймати його не стільки як мого представника в Ринконаді, скільки як мене, втіленого в ньому, який житиме серед вас і дбатиме про Боя. Після нашої останньої зустрічі наступного тижня ви не зможете спілкуватися зі мною напряму, а лише через Умберто. Покаранням за будь-яку спробу безпосереднього спілкування буде вигнання.
— Це і мене стосується, твоєї родички?
— Облиш ці дурощі, Емператрис, забудь про родинні зв’язки, зрештою, нас із тобою ріднить лише якась давно забута прабаба. Умберто буде мною серед вас, і лише йому потрібно буде спілкуватися зі мною раз на рік.
Емператрис затріпотіла на сірих диванних подушках із велюру. Її ноги заледве сягали краю сидіння, вона нагадувала розпутну ляльку, яка пахла парфумами «Міцуко».
— Ти не відповів на моє запитання, Херонімо.
— Гаразд, що тоді?
— Те, про що ми говорили між собою, те, що турбує мене, Берту, Мельчора…
— Невже?
— Дивися, щоб не йти манівцями, річ ось у чому — Умберто не є потворою. Він нормальний, пересічний, не особливо привабливий і цілком незначний. Проте ти маєш зрозуміти, що його присутність серед нас буде доволі неоднозначною.
— Чому це?
— Тому що своєю присутністю він постійно нагадуватиме нам про те, ким ми не є. Зрештою ми його зненавидимо.
— Мабуть, твоя правда. Проте роль Умберто серед вас важлива принаймні з двох причин. По-перше, як єдиний нормальний у світі потвор, саме він перейде до категорії виродків, ненормальних, перетворюючи на нормальних вас. Для Боя він стане втіленням потворного.
— Цікаво. А що за друга причина?
— Умберто — надзвичайно талановитий письменник, якому не вистачало спокою і нагоди, щоб повністю розкрити свої творчі здібності. Я доручив йому скласти хроніку світу Боя, написати історію моєї відваги відокремити сина від контексту життя.
Емператрис видихнула клуб диму.
— То Умберто письменник? Я й не знала. Цікаво. Це може виявитися найцікавішим, що є в Ринконаді…
Задяки неймовірно щедрому авансу, виплаченому доном Херонімо де Аскойтіа, вони змогли позбутися всього, чим володіли раніше, своїх скромних костюмів, які ховали їхні видатні деформації, своїх сутан і уборів, свого брудного дрантя, своїх циркових, театральних чи бордельних шат, і осісти в Ринконаді зі свіжим гардеробом. Берта принесла з собою чотири валізи, повні черевиків — лакованих, зі шкіри ящірки і крокодила, позолочених вечірніх з підборами-шпильками і без підборів, матованих шкіряних для занять спортом, і навіть одну пару, як пліткували про це з першого дня, з пряжками зі щирих діамантів. Басиліо, акромегалічний головань із дивовижною силою, хизувався футболками із зображенням Супермена, Мерилін Монро, Че Ґевари, атласними купальними шортами, футбольними бутсами з підсиленими шипами, рушниками й халатами з ініціалами чемпіона. Емператрис через пів години після того, як приїхала в маєток, почала приміряти оксамитові тюрбани гранатового кольору, каракулеві фески, солом’яні брилі, шапочки з тюлю кольору мальви, які вона привезла в дюжині коробок. А доктор Асула, чий іспанський акцент із самого початку викликав у всіх повагу, зі своїм єдиним оком, що блищало від щастя практично в центрі його лоба, й руками, що були мов лапи хижого птаха, повісив десять нових костюмів з англійських тканин на вішаки з червоного дерева, обравши з них один не дуже темний і досить легкий костюм, щоб у перший день похизуватися ним у парку, споглядаючи із захватом величні гірські хребти цієї американської країни, куди за шалені гроші його привіз дон Херонімо де Аскойтіа, щоб доглядати за своїм сином.