Умберто Пеньялоса зайняв у Ринконаді вежу в парку, яку дон Херонімо наказав збудувати під час вагітності Інес, щоб поселити там Боя, який би з вікон і терас учився розрізняти сузір’я. Над комином він наказав повісити величний захід сонця Клода Лоррена. Він замовив крісла з сірого оксамиту, як у дона Херонімо, полиці заповнив книжками, про які давно мріяв, а на підлогу постелив килими в спокійних тонах. А поруч із вікном, із якого відкривався вид у парк, поставив масивний стіл із горіхового дерева, а на нього — свою друкарську машинку «Оліветті», стоси паперу для оригіналів і копій, коробочки з копіркою, олівці, гумки, чорнило, кнопки, скріпки; усе було готовим, щоб він почав писати.
Спочатку Умберто Пеньялоса часто подорожував до столиці, щоб похизуватися перед давніми товаришами своєю новою таємничою величчю й відчути їхній захват від його пальта й капелюха, які робили з нього стильного представника богеми. Утім, вино на вечірках письменників і митців у кав’ярнях у центрі міста було таке собі. Навіть якби воно було іншим, він би не зміг його пити. Усе як завжди, його шлунок. Трясця! Це ставалося щоразу, як він мав братися за роботу, яка його надихала, як-от коли він писав свою книжечку в студентські роки. І через неможливість пити він почувався ізгоєм. А крім того, якими ж обмеженими були поривання цих писак, які вірили в існування реальності, яку можна змалювати, якими нудними були ці богомази, обмежені й зациклені на національному, якими грубими були їхні апетити, якими буквальними були ті плітки, якими вони себе розважали! Колись його голос був найгучнішим на цих зустрічах, але з часом він почав тихнути і сходити на маргінеси. Тим небагатьом, які таки запитували його, звідки така стриманість, він відповідав, що нова робота висотувала з нього не лише весь вільний час, але й усю уяву.
І це була правда. Поступово дійшло до того, що його перестало цікавити все, що не стосувалося світу Ринконади. Візити до міста ставали все коротшими. Він повертався щасливий до своєї вежі, до бібліотеки, над якою височіли руїни Клода Лоррена, до своїх розмов на терасі з доктором Асулою, Емператрис і братом Матео.
Брат Матео, подібно до середньовічного ченця в келії, малював детальні картини людських тіл без шкіри, наділених анатомією, яку вигадав їм Умберто під наставництвом доктора Асули. Деталі органів і описи їх функціонування були покликані унеможливити питання, які ставитиме Бой, досягнувши віку, коли ці питання в нього виникатимуть, — усі відповіді скеровуватимуться до цих зображень, які ілюструють його досконалість. І коли одного вечора брат Матео приніс до вогнища астролябії й географічні мапи цього всесвіту, що обмежувався небом і землею подвір’їв, усі ми дійшли спільного переконання, що вони будуть зайвими, оскільки Бой мав зростати з упевненістю в тому, що речі народжуються, щойно на них зупиняється його погляд, і вмирають, щойно він від них відривається, — речі є не більше ніж шкаралупою, яку сприймають його очі, інших форм народження і смерті не існує, а отже головними словами, які Боєві ніколи не доведеться вивчити, будуть слова, що позначають початок і кінець. Жодних «чому», «коли», «зовні», «всередині», «раніше», «пізніше», «відбувати» і «прибувати», жодних систем чи узагальнень. Птах, який пролітав небом о певній годині, не був просто птахом, який пролітав небом о певній годині, він не прямував до інших місць, адже інших місць не існує, як і інших годин, адже їх теж не існує: Бой мав жити в зачарованому теперішньому, у лімбі незмінної події, у конкретній обставині, в ізоляції предмета й моменту, позбавленої засновку і значення, які б могли підкорити його якимось правилам і відтак розкрити перед Боєм цю нескінченну незбагненну порожнечу, якої він не мав пізнати. Усі потвори були винятками. Жодна з них не належала до певного роду чи типу. Роль Берти, яка часто зазирала до будуару Емператрис, щоб поскаржитися на свою виснажливу працю, полягала в тому, щоб волочити за собою задні кінцівки коридорами Боя, або спиратися на лавку, або лежати клубочком на сходах, пестячи біля своїх оголених грудей кота з гіпертрофованою головою — Берта, присутня з найперших днів перед хлопчиковими очима, мала втілювати незбагненне, виняткове, дармове.