— От дідько!..
Він кинув у склянку два кубики льоду. Після цього налив туди до половини чистого віскі. Тримаючи в руці склянку, він вийшов на балюстраду тераси і прислухався. Так, трохи музики… І багато реготу, ніби вони відзначали якесь свято. Він понюхав віскі. Як погано йому від нього було! Але до біса, сьогодні стільки всього трапилося, що було не до пересторог! Йому треба було якось заспокоїти нерви. Він зробив довгий ковток, який спочатку змусив його здригнутися, а потім опалив зсередини. Він залишив склянку на балюстраді й обома руками сперся на неї, уважно дослухаючись до лабіринту цього вечірнього шумовиння, яке його оточувало, — цвіркуни, зманіжені жаби, сміх, просіяний крізь сито в’язів і каштанів, — напружуючись, щоб упізнати в цих голосах своє ім’я, поглинуте реготом у фразі, яка завдасть необхідного удару, щоб покінчити з ним.
Було нерозумним дозволяти Мельчору вести машину, яка довозила міс Доллі й Ларрі до станції. Дорога була короткою. Утім, тих десяти хвилин мало бути достатньо, щоб подружжя розповіло Мельчорові іншу версію епізоду біля ставка, у якій він, Умберто Пеньялоса, проста пересічна людина, на яку на вулицях міста ніхто й не гляне, став об’єктом насмішок трьох потвор. Його безневинний вигляд викликав жах у дитини, що також була потворою. Гомін сміху, так само як і спів жаб, голоснішав у міру того, як надворі темнішало — зміїні роти, рептильна шкіра, совині очі, собачі, комашині руки, тваринні голоси, голоси жадібної суки, які глузують над ним. Було очевидно, що якимось чином новина про те, що міс Доллі, Ларрі й Емператрис сміялися з нього, а він, переляканий глумом потвор, дивився на своє відображення у воді, ширилася Ринконадою. Сміх долинав звідусіль. То був не просто сміх, а плітки, перешіптування, потвори бігали від дверей до дверей, розносячи новину, вибухи стримуваного реготу, перевантажена, як ніколи, телефонна станція, операторка, що коментує, перериває, виправляючи версії тих, хто телефоном домовляється про зустріч із друзями зі своїх категорій, щоб посміятися з нього, посмакувати новиною, награтися з нею, вщент зруйнувати його владу, шум телефонних дзвінків, перемішаний із реготом і співом жаб, він чув, чітко чув заїкання Мельчора, який щось розповідав… Але ні, то було не заїкання Мельчора, ні, то був відгомін м’яча на тенісному корті, де Мельчор і Меліса догравали партію, доки було ще світло. Ні, потвори не говорили про нього. Він напружив свій каламутний погляд. Геть біла Меліса у своїй тенісній формі лежала на гамаку і в’язала гачком. А поруч із нею Берта вкотре скаржилася на трагічний перебіг свого особистого життя. Горбань із обличчям порцелянової ляльки Хосе Марія то з’являвся, то зникав серед кущів, виконуючи свій щоденний спринт. У помешканні Емператрис, навпроти вежі Умберто, ввімкнулося світло. Карлиця, одягнена в бозна-яку спідню білизну, готувалася, як і щовечора, сісти за зведення рахунків.
Перед його очима реальність майоріла доказами, що ніхто з нього не глузував. Життя в Ринконаді протікало звичним штибом. Було очевидно, що міс Доллі й Ларрі зникли, але кого це цікавило. Для початку, Ларрі ні до чого не був здатний. А серед потвор, які потроху стікалися до Ринконади, траплялася й інша потворна велетка, такого ж або більшого розміру, як міс Доллі, яка ще й мала над нею перевагу у вигляді безпліддя і яка, через те що була відносно новою в цьому середовищі, швидко дерлася догори соціальними щаблями. Хай він не переймається, — заспокоювала його Емператрис, — гігантська огрядність є найвульгарнішим виявом потворності. Оскільки дитина була ще малою, вона зовсім не помітить підміни однієї гігантки іншою. Розбіжності між «найтовстішими жінками у світі» майже невідчутні, вони всенькі однакові, як негри чи китайці.
Умберто зітхнув. Він хотів зробити ще один ковток віскі, але утримався, тому що з його розпашілого шлунку до самої горлянки піднялися кислувато-гіркі бульбашки жовчі. Він вилив решту віскі на землю й увійшов до своєї бібліотеки. Найкращий спосіб забути про переживання — це робота. Так робила Емператрис: щоб забути про своє кохання до нього, вона щовечора занурювалася у фанатичні підрахунки витрат Ринконади. Умберто сів перед друкарською машинкою. Налаштував світло. Він достеменно знав, що саме хотів написати. Він спланував усю структуру до останньої деталі, розгорнув долі усіх персонажів, усі ситуації, придумав усі кумедні моменти і навіть перший абзац до останньої коми — він наспівував у його голові, цей абзац-трамплін, з висоти якого рине донизу водоспад усіх тих речей, які він так давно тримав усередині себе готовими вистрибнути назовні.