Коли дон Херонімо де Аскойтіа привідхилив занавіски колиски, щоб насолодитися видовищем свого жаданого нащадка, він захотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зіяє бридкою борозною, в якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів… То була мішанина, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба. Але Херонімо не вбив свого сина. Переляк від усвідомлення себе батьком цієї версії хаосу зміг лише на мить змусити Херонімо де Аскойтіа завмерти між поривом і дією, і він не вбив свого сина. Це означало би здатися, стати часткою хаосу, його жертвою. Дуже добре: цей бридкий жарт означав, що відтак його полишала та традиційна сила, з якої він і його предки черпали стільки благ, в обмін на виконання обов’язку з дотримання Його порядку на цій Землі.
Ні, «землі» з малої. Так чи інакше. Усе в голові, все. Аркуш оригіналу ставав важчим, товстішим, розкішнішим — йому подобалося так працювати. І ця така хороша синювата копірка. М’який, легкий шурхіт скопійованих аркушів, жіночі голоси, які шепотять, пліткують… То були жіночі голоси. І чоловічі. І вони не шепотіли, а сміялися. Реготали. Бовдур! Він залишив двері своєї тераси відчиненими? І вечірній бриз разом із приємною прохолодою приніс йому ще й голоси мешканців Ринконади. Він підвівся, щоб зачинитися, але замість того, щоб замкнути двері, вийшов на терасу. Стемніло. Скільки часу він провів перед «Оліветті», не написавши нічого? Якби він не пив того клятого віскі, йому було б легше зосередитися. Шлункові спазми не дадуть йому вночі заснути й на ранок в нього не залишиться сил, щоб написати бодай рядок. Спершись на балюстраду, він побачив, що штори в помешканні Емператрис розсунуті. Басиліо ходив туди-сюди в костюмі й білих рукавичках, приносячи й забираючи в людей таці — делікатеси, якими вона пригощала потвор, але в яких відмовляла йому. Там, звісно ж, доктор Асула… Меліса… Росаріо на своїх милицях… Берта… Мельчор… Брат Матео, який уперше вдягнув свою літню сутану з синтетики; всі потвори балакали між собою, перемовлялися, голосно сміялися з нього, котрого не запросили на цю вечірку, адже він ніколи не ходив на вечірки потвор, залишаючись осторонь, — єдина нормальна істота в Ринконаді.
Мабуть, вони завжди з нього сміялися. Ці насмішки були першим колом, яке його оточувало. Тому що з роками почали формуватися колонії велетнів, горбанів, виродків із гіпертрофованими головами й долонями на ногах, концентричні кола за концентричними колами довкола кола першого, кола-в’язня решти кіл, довкола нього, Умберто, який перебував у центрі цих посміхів потвор з усіх кіл, у центрі був саме він, адже не Бой, а він був в’язнем, це його, а не Боя, захотів ув’язнити дон Херонімо, усі сміються з нього, бранця, що задихається у в’язниці їхнього сміху, замуровані вікна, шибки, помальовані в колір шоколаду до висоти людського зросту, щоб ніхто не дивився назовні, ґрати, прути, забиті дошками двері, пасажі, в яких можна загубитися, подвір’я, які не впізнати, сміх потвор, які на горі випасають отари, акромегалічних гігантів, які сіють пшеницю, горбанів, які рибалять на ставку й полюють у лісах, карликів, які таврують худобу, чекаючи, поки зникнуть чи помруть потвори із внутрішніх кіл, щоб зайняти їхнє місце, він огорнутий послідовними колами менш важливих потвор, ось він — світ, наш світ, що сміється, його «еліта», його обрані в’язні, які нам заздрять, і ми, які заздримо лише йому, дону Умберто, який не заздрить нікому, задихаючись, тому що він нікому не може заздрити, проте що б ви не думали, я таки заздрю, так, я заздрю йому, тому, хто мене створив і хто поставив мене в центр цих задушливих заздрощів. Як в Емператрис вистачило бездушності влаштувати цього ж вечора вечірку, на якій досі звучав її сміх разом зі сміхом вигнаного подружжя, розриваючи йому вуха, пронизуючи його. Емператрис цікавили тільки вечірки. Усі ці роки вона влаштовувала тематичні костюмовані бали: «Китайська пагода», «Версаль», «У часи Нерона»… На думку спадало закінчення попереднього року: «Двір чудес». Усі потвори переодягнулися на жебраків, калік, злодіїв, черниць, беззубих старих, відьом; помешкання Емператрис, облаштоване під цю подію, перетворилося на лабіринт задушливих галерей, напівзруйнованих стін, покинутих подвір’їв… Кажуть, було дуже весело, він навіть давав деякі поради щодо декорування, наприклад, як зімітувати плями від вологи на стінах чи як кількома штрихами створити ілюзійну перспективу темних коридорів на полотнищі муру. Що замислило те подружжя потвор за ті пів години, за які він, припустившись помилки, залишив їх на подвір’ї, поки сам пішов нишпорити шафами, щоб знайти їм сорочку й штани? Емператрис могла за пів години вчинити неабиякий розбрат. А те, що вона щось замишляла, було безсумнівним: чого варте, до прикладу, її тонке плетиво інтриг, задля того, щоб кинути Берту в руки доктора Асули, який полишив її після згаданої вже ночі насолод, а вона, після того як навигадувала собі різного, вимушена була повернутися до Мельчора, який, на щастя, з радістю її прийняв; «Інтермецо» з Інґрід Берґман і Леслі Говардом усі дивилися на приватних сеансах у Берти, адже врешті-решт Мельчор був не більше ніж просто механік, тоді як роль Берти в Ринконаді була декоративно-шляхетною. На щастя, після цього епізоду Мельчор неабияк узлостився на Емператрис. Хто знає, може, через свою злобу на карлицю він настільки перекрутив те, що розповіло йому звільнене подружжя про інцидент того дня, що натомість він глузував зі свого ворога, Емператрис. Але саме в цю мить надії Умберто розгледів у світлі вікна силует Мельчора з келихом шампанського в руці, яким він цокався з келихом шампанського Емператрис, який вона підносила до нього. Ні. Мельчор розповів усе так, як це сталося насправді. Очевидно, що обоє вони поширювали роздуту, перетворену на посміховисько, водевіль, версію інциденту біля ставка, яка о цій порі вже мала бути на вустах в усіх куточках Ринконади. Тепер я почув це, у надвечір’ї більше не квакають жаби, це моє ім’я, моє нещастя, повторене глузливими ротами, вони всі об’єдналися, всі сміються з мене, а я не в змозі ухилитися від грому цього сміху, хай як я намагаюся всістися перед друкарською машинкою, щоб писати далі, ні, не далі, адже я ще навіть не почав, утім, завважте, одного вечора я почну писати, щоб звільнитися від цього удушшя реготу, в якому дон Херонімо мене ув’язнив.