Вона чорна просто через те, що насичена, вони зберігатимуть її в банках, підписаних ім’ям, яке їм відоме, але яке стерлося з моєї пам’яті, матінко Беніто, я є цією колекцією потвор, які передали мені свої вади, щоб заволодіти моєю незначущою кров’ю.
17
То я не тільки німий, а і глухий? А крім того майже сліпий, тому що я ледь-ледь розрізняю білі випуклості й тремтіння, які можуть бути стільцями, шафами, умивальниками, людьми, завісами, що з’являються, зникають, міняють розташування, чергуються, гаснуть, прогулюються без пояснень, і зрештою посеред прогулянки зникають і стираються? Я не чую їхніх кроків. Жодного шуму. Усе зроблено з вати й марлі, а вата не має контурів, вона м’яка, її можна розтріпати, я можу загрузнути пальцями в цій ватяній масі, яка є людиною, лікарем, медсестрою, будь-ким, або стиснути руками сніп цієї розпливчатої вати, що висить на стіні і вдає розсіяне світло. Я також із вати. Обмацую тіло руками. Я не відчуваю ні його форми, ні консистенції, тому що воно з вати, і мої пальці теж із вати, а вату неможливо дослідити, відчути, впізнати, вона лише може бути м’якою, білою, часом до мене нахиляється подоба обличчя, щоби щось спитати, маска розтуляє рота, щоб сказати щось, чого я не чую, і біла м’яка матерія знову проковтує цей ескіз людини, яка наближається до мого ліжка, адже я в ліжку, єдине, що не з вати, — це чотири білі поперечини, на яких висить графік з моїм ім’ям, його бере до рук лікар, вивчає його і перемовляється з медсестрою в білому. Я занурюю свою ватяну голову в подушку.
— Він засинає.
— Тим краще.
— Так він нічого не відчуватиме.
Чого саме я маю не відчувати? До мене підходять інші медсестри, на їхніх обличчях марлеві маски, тепер я навіть їх не можу побачити, вони балакають, розправляють моє простирадло, підносять до мене далеку крапельницю з кров’ю майже з-під білої стелі, звіряються з графіком, кладуть до рота термометр, балакають, усміхаються, вони завжди всміхаються, вони забагато всміхаються, коли не до усмішок, одна з них легенько плескає мене по руці, ніби чемного хлопчика:
— Поспіть.
Цього ви хочете. Але я не засну. Ця кров, яка тече через трубку до моєї вени, дозволяє мені вхопитися за щось чорне, червоне, щоб я міг опиратися цьому білому сну, який мене огортає, й таким чином чути обривки діалогу цих непевних істот, які говорять, що дон Херонімо наказав не шкодувати ні сил, ні грошей на мою операцію й догляд, що мені вирізали вісімдесят відсотків і залишили тільки двадцять, що я був у дуже тяжкому стані і що смерть чатувала назирці.
Руки, які підіймають мій одяг із ліжка, які примушують мене повернутися на бік, які спускають із мене жорсткі піжамні штани, вони раптом стали жорсткі, так само, як і ворожа голка, що мене проштрикує, жорсткою стала рідина, що тече моєю сідницею, жорстким і твердим стало моє неспання, якого ледь торкається сон. Вона сидить поруч із моїм ліжком і з нестримним гуркотом розкладає шприци й голки в залізній емальованій тарілці з синьою облямівкою. Чому вона не робить це тихіше й акуратніше, якщо дон Херонімо попросив, щоб про мене дбали? Я звернув на неї погляд, щоб усе це повторити, але замовк, бо впізнав її. Це вона. Незважаючи на цю білу, високо напнуту маску, приховану вуаллю, це вона, вона стежить за мною, вона рухає крапельницю з кров’ю і ледь відкриває клапан, більше, більше, ще більше, я спалахую, червонію, я горю і не можу витримати жар, вогонь і біль моїх ран, адже я в ранах, і вони мені болять, хоч я не знаю де, але вони вбивають мене цим болем, тому що ця кров, яка витікає з крапельниці, витікає потоком, вона запалює мене всього, я весь червоний, подряпаний кігтями, пошматований іклами, четвертований на операційному столі, ножем мені вирізано три чверті органів, жар, що мене припалює, кров, що клекоче, я всотую її, я червоний і збільшений стократ, і біль теж червоний і збільшений стократ, мене розшарпано пазурами, ножами, зубами… Кров витікає занадто швидко, треба трохи припустити, ще трохи, і я починаю вистигати, холонути, крижаніти, я шмат криги, з якої весь час капотить і капотить, капотить з мого носа, капотить з моїх рук і ніг, я шмат криги, що тане і перетворюється на ніщо. Ось прийшли медсестри, які знімають моє покривало, вони розмовляють, не переймаючись мною, вони роздягають мене з виразом відрази на обличчях, тому що я брудний і з кожною годиною стаю все бруднішим і смердючішим, і їм гидко мене мити, хоча вони і звикли до цього, саме я викликаю в них огиду, чиста піжама, яку вони на мене одягають, жалюгідна, вони обрали найстарішу і латану-перелатану, я перекочуюся між рук чотирьох медсестер, які міняють мені постільну білизну і голосно обговорюють Педро Переса, який купив машину і їздив на ній із Фернандо Фернандесом, якого вигнали з роботи через запізнення, але Ґонсало Ґонсалесу він сказав, що робити цього вони не мали права, вони докрикуються до іншої медсестри, яка сміється за дверима моєї палати, щоб та купила флакон сироватки, вони вже не мовчать, вони вже мене не поважають, вони вже не ставляться до мене як до хворого, рекомендованого доном Херонімо, а як до його бранця, гадаю, вони сміються з мене, бо знають, що він змусив вирізати мені вісімдесят відсотків, а той, кому вирізали вісімдесят відсотків, не вартий поваги… Води, води, гадаю, я кажу «води, води», але, певне, я сказав щось інше, тому що вони заперечливо хитають головами, адже нікому не можна відмовляти у склянці води, навіть тим, кому вирізали вісімдесят відсотків. Щось цілком конкретне налаштувало всіх медсестер проти мене, вони змушуватимуть мене страждати, для цього вони тут, ці чотири поперечини в ногах мого ліжка насправді геть не поперечини в ногах ліжка, а залізні ґрати на вікнах, мене тримають у полоні в цій палаті, де всі медсестри й усі лікарі ненавидять мене, і доказом цього є те, що вони відмовляють мені в їжі й воді, у чому нікому відмовляти не можна, під своїми марлевими масками вони затуляють носи через той жахливий сморід, яким від мене відгонить. Навіть якби від мене не перло смородом, вони б відчували до мене відразу, тому що я — це я, який нарешті втрапив до рук дона Херонімо, змова викристалізувалася й набула форми, а я в усе повірив, я потрапив у пастку, проковтнув наживку, він давним-давно замислив те, що зараз втілилося, — мене, прив’язаного до ліжка в камері з ґратами, накачаного препаратами, нездатного поворухнутися, проштрикнутого зондами й ґумовими трубками, увіпхнутими в мене через ніс, з кров’ю потвор, якої я потребую, щоб не заскніти, у цій маленькій білій палаті я — бранець, що лежить поруч із вікном, крізь яке мені видно вулицю, будинки, автомайстерню, хтось пройшов тротуаром з іншого боку дороги, механік у синьому комбінезоні нахилився, щоб перевірити тиск у шинах автомобіля, це перший автомобіль цього ранку, тому що ще дуже рано, а чергові медсестри розбудили мене своїм реготом у коридорі, своїми телефонними дзвінками: так, доне Херонімо, він саме прокинувся, ми щойно зробили йому укол, не буде жодних проблем, не хвилюйтеся, довіряйте нам, усі наміри, які ви так ретельно плекали роками, втіляться в життя, це він винен, він має заплатити за свою зухвалість, коли того дня в Антропологічному музеї він сказав вам, що був кимось, письменником, добре, нехай тоді пише, але ж він нічого не пише, лише постійно говорить про те, що писатиме власну біографію, біографію родинної святої, роман, філософський трактат, щодня щось нове, але, зрештою, те саме, просто в іншій формі, він не наважується, не починає, щоразу він сідає перед машинкою і закінчує тим, що з «Оліветті» так і стирчить чистий аркуш, і як ви добре пам’ятаєте, доне Херонімо (а ми наважимося нагадати), ця особа не сказала вам, що
хоче стати письменником, що для хлопця його років було б цілком зворушливим і зрозумілим, а що вона є письменником, так ніби вона народилася письменником, ну звісно, ви ж усі медсестри, які важко і дорого вчилися, щоб стати тими, ким ви є, і вам невтямки, що коли я казав, що є письменником, я не брехав, я був письменником, коли відчув, що та постать є більш гідною світу уяви, ніж світу реальності. Я уклав цю угоду. Я сказав уголос те, що ніколи нікому не казав: