— Я письменник.
Я уклав цю угоду з вами, доне Херонімо. Ми стали нерозлучними, я прив’язався до Ринконади, Інес, Пети, вас, будинку, матінки Беніти, цих білих фігур танцюристів на балу, який Емператрис влаштувала кілька років тому: «У лікарні». Це зобов’язання замінило собою слабку вимогу мого батька: доктор права, синку, ось що важливо, якщо ти досягнеш цього, то станеш кимось, — а я нічого не розповідав своєму батькові, й заледве зізнавався в цьому сам, що ночами я писав вірші, при свічках, щоб ніхто не запідозрив цього в наших завжди різних, проте завжди однакових помешканнях, завжди маленьких, із балконом, щоб моя сестра могла на ньому сидіти і снувати мрії про фортепіано, вкрите шовковою манільською шаллю. Часом увечері я казав батькові:
— Я йду на збори партії.
Він зав’язував мені краватку. Зайшовши за ріг, я її розв’язував. Я йшов до бару «Геркулес» і сідав за столик у кутку, де творив свою книжку. Росіта приносила мені сендвіч і келишок червоного: