Гриньків Дмитро. Вірші. Режим доступу: https://goo.gl/WaLFFs
Овсієнко Василь. Гриньків Дмитро Дмитрович: [Інтерв’ю] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vJoR6g
Овсієнко Василь. Мотрюк Микола Миколайович: [Інтерв’ю] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/fj7pmr
Овсієнко Василь. Чупрей Роман Васильович: [Інтерв’ю 21.03.2000 р. в Коломиї] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 7 липня. Режим доступу: https://goo.gl/ u406x0
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
— Чому ви фальсифікуєте проти мене справу?
— Твої хлопці-бандерівці у Львівській області вбили двох моїх дядьків, десь у повоєнні роки.
— Якщо ваші дядьки були такі, як ви, то добре зробили.
З розмови Володимира Андрушка зі слідчим
Спротив Володимира Андрушка радянській владі вражав: педагог вивішував синьо-жовті прапори, розповсюджував листівки, спалив більшовицький клуб з бібліотекою, знищив колгоспну молотарку, хотів спалити ще й колгосп. Навмисно не вступав до Української Гельсінської групи, щоб довше протриматись на волі.
У день арешту Андрушко вивісив банер «Хай живе незалежна Україна!» над Житомирською трасою і пішов розвішувати містом листівки з інформацією про право України вийти зі складу СРСР.
Його тримали в Лук’янівці, доки справу з «крадіжки» перекваліфіковували на «агітацію». Крім листівок, слідство не мало доказів — Володимир мовчав. Йому присудили 5 років таборів і відправили до Пермської області. «Там було важче, ніж в Мордовії. Карали за будь-яку дрібницю», — колишній в’язень розповідав, як два тижні відбув у штрафному ізоляторі (ШІЗО) за поламану стару картоплечистку. Від хімії йому роз’їло нігті.
Після звільнення писав листи до ООН, домагаючись справедливості.
Овсієнко Василь. Андрушко Володимир Васильович: [Інтерв’ю 18.07.2000 р.] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 8 липня. Режим доступу: https://goo.gl/EoHdEj
Рівно 25 років тому студентство та тодішній ректор ЧНУ пішли на патріотичний подвиг. Режим доступу: https://goo.gl/Mn8ksU
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Указ Президента України №939/2009 від 18 листопада 2009 р. «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи». Режим доступу: https://goo.gl/PLsGQb
Випробування ув’язненням не пригасило наших почуттів, навпаки — була якась ностальгія, туга... Єдине, що влада зробила гуманного, — це заслання вдвох.
Ігор Калинець
Дружину Ігоря Калинця поетесу Ірину Стасів-Калинець заарештували у січні 1972 року. Після її ув’язнення поет став поводитися виклично, демонструючи готовність до кінця захищати права незаконно заарештованих, особливо своєї дружини.
Фактичним приводом для КДБ став вихід за кордоном книжки «Поезії з України» з ілюстраціями Богдана Сороки та присвятою Валентину Морозу. Не зважаючи на позначку, що книжка надрукована без відома авторів, органи почали «розслідування».
До суду на Ігоря зібрали цілий стос «літературознавчих» відгуків. Письменник наполягав долучити до списку рецензентів хоча б «когось порядного», але у цьому йому офіційно відмовили. На «товариському суді» його звинуватили у «відірваності творчості від соцреалізму». Вимагали привселюдно покаятись, мовляв, за це з тюрми відпустять дружину.
Ігоря Калинця засудили до 6 років позбавлення волі та 3 років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». «Ірину заарештували на півроку раніше, тому для нас то було насправді сім років — без спілкування і побачень», — згадував поет.
Калинець перебував у 35-му таборі Пермської області, де працював токарем, потім був переведений у 36-й табір, селище Кучино, де «набивав якимось шкідливим піском трубки для прасок». За ґратами боровся — складав листи, вимагав статусу політв’язня, голодував, писав хроніки таборів. Згодом етапований до села Ундіно-Посєльє Читинської області, де до кінця терміну заслання був з Іриною.