У вересні 1936 року Басок «як класово чужий елемент» був звільнений з редакції Кременчуцької районної газети, де працював відповідальним секретарем і публікував власні вірші та переклади російських поетів українською. Він переїхав до Чернігова, де очолив місцеву філію Спілки письменників України, але й там постійно здавалося, що на нього «косують оком...».
У серпні 1936 року відбулися місцеві збори Спілки, під час яких прозвучало: «Товариш Басок — поет здатний, але останнім часом чомусь уперто мовчить...» Василь відповів: «Мій батько був урядником. За це я два рази виключався з комсомолу. Батька в 1930 році розкуркулено. Він арештований (за чутками) як член СВУ і розстріляний. Точно не знаю. Це на мене вплинуло, я перестав писати...»
Уже за кілька днів Василя Баска було заарештовано. Йому було 30 років.
Вирок «трійки» — 10 років виправно-трудових робіт за стандартним звинуваченням «участь в антирадянській націоналістичний організації і антирадянська агітація».
З далекосхідного табору Басок писав дружині: «Я не злочинець, я ні в чому не винен перед Батьківщиною і трудовим народом — так я заявляв на слідстві... Так готовий заявити на повен голос... Живу надією, що будуть ще розглядати глибше, і в такому разі моя доля обов’язково зміниться на краще […]. Працюю під конвоєм, дуже стомлююся».
Доля поета на краще не змінилися. 1 серпня 1938 року його було відправлено на Колиму, в суворіші табори. Підірване здоров’я далося взнаки — 8 жовтня 1938 року 32-річний Басок помер від розриву серця, про що дружина дізналася лише на початку 1939 року. Басок був реабілітований у 1954 році.
Друком збірка поезій Василя Баска «Смугляві дні» вийшла відразу після розпаду СРСР, у 1991 році. Широкої популярності вона не мала, та й про самого поета сьогодні мало що відомо історикам літератури. Вищенаведеним даним літературознавці завдячують, як це часто буває, зусиллям окремих активістів — краєзнавців Сумщини.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/eORqyj У серпні 1965 року заарештований геофізик Микола Гринь63
Про Миколу Гриня відомо небагато. Є дані про те, що Микола Гринь, вже у статусі перспективного та відомого у своїй галузі науковця (мав багато публікацій, монографію), читав і давав читати іншим самвидав, який одержував від Олександра Мартиненка, Володимира Завойського та інших.
Основну інформацію дістаємо із книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму»: наприкінці серпня 1965 року Гриня заарештували, а у березні 1966 року на закритому засіданні Київського обласного суду засудили до 3 років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації.
«Враховуючи цілковите визнання «вини» та привселюдний виступ з каяттям і засудженням однодумців, Верховний Суд УРСР замінив покарання на умовне», — писав Чорновіл про Гриня.
Що це було за «цілковите визнання вини», встановити складно. Кілька свідчень знаходимо в інтерв’ю розповсюджувачів самвидаву, заарештованих під час того самого серпневого «покосу» 1965 року.
«Під час очних зустрічей виявлялося, що Завойський, чи Мартиненко, чи Гринь — вони розказували так, як було, — згадував Іван Русин, відомий дисидент, правозахисник, учасник руку шістдесятників. — Я не можу сказати, що вони «кололися» — вони просто вважали, що так треба сказати, що то не є «крамола», але вони в якійсь мірі збивали з пантелику інших людей, які кажуть, що ні, а тут раптом він каже, що так».
Так чи інакше, після заміни покарання на умовне і звільнення Микола Гринь був поновлений на попередній роботі в Інституті геофізики АН УРСР на посаді не старшого, як до арешту, а молодшого наукового співробітника.
В інституті відбулися збори, на яких мали публічно засудити Миколу Гриня та Володимира Завойського. Як пригадував Завойський, «кагебіст виступив і почав говорити про загрозу буржуазного націоналізму і вже не пригадую про що. Потім викликають Гриня, щоб він каявся прилюдно — для них це було найважливіше. Гринь намагався говорити щось на своє виправдання. […] Дійшла черга до мене. Парторг питає: «Где Завойский?» А я сиджу. «Завойский, идите сюда!» Я сиджу не піднімаюсь, хоч трохи, думаю, вас подратую. А він як сказиться та як гаркне, почав сваритись, бо він такий крикливий був. Тоді я з останнього ряду почвалав до трибуни. Вийшов, став, і мені заціпило — ну не можу сказати абсолютно нічого! Єдине, що я видушив із себе, — це два слова: «Я не націоналіст»… Слід сказати, що ніхто з присутніх у залі не виступив проти Гриня».