Відомо, що принаймні до 1999 року Микола Гринь працював у тому самому інституті.
Овсієнко Василь. Гринь Микола Євдокимович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2013. — 4 червня. Режим доступу: https://goo.gl/kRHXov
Овсієнко Василь. Русин Іван Іванович [Інтерв`ю 25 травня 1999 року] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/fRGhPH
Овсієнко Василь. Завойський Володимир Миколайович [Інтерв’ю 27 травня 1999 року] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2009. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/Reo1sD
Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/2fNaXX
Майбутній автор відомого документу «Про становище в’язнів у таборах СРСР» був заарештований у січні 1972 року. Суд був закритим і тривав з 8 до 15 серпня 1972 року. Приводом для арешту стало тиражування самвидаву, хоча організатора вечорів поезії та лекторія під керівництвом Михайла Брайчевського спецслужби не могли не помітити.
За «антирадянську агітацію та пропаганду» Зиновій Антонюк отримав 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання.
У 35-й зоні пермських таборів активіст налаштував мережу тюремного самвидаву та керував постачанням інформації на волю. Дрібним шрифтом Антонюк переписував новини про становище в’язнів у таборі, писав звернення та інше.
За це Зиновій отримав 3 роки у Володимирському централі. На думку Антонюка, його здав «стукач» із зони. Існує також припущення, що академік Андрій Сахаров передав тюремні «ксиви» іноземним журналістам і кадебешники після публікації матеріалів у закордонних ЗМІ вирахували джерела інформації.
Важкі умови централу спричинились до серйозної хвороби — туберкульозу. Діагноз поставили у 35-му таборі. У 1979 році Антонюка переправили до Бодайбо. Лише там після проходження медкомісії його почали лікувати. Тут його провідував В’ячеслав Чорновіл, на що персонал лікарні відреагував ультиматумом: Антонюк має припинити або спілкування, або лікування. Хворий Зиновій обрав друзів.
Відбувши заслання, Антонюк повернувся до Києва. Але його перебування вдома не було тривалим — звинувачений у «дармоїдстві», за рік він знову був засуджений до таборів.
Антонюк Зиновій. Твори. Режим доступу: https://goo.gl/fa5U7x
Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4
Каплун Володимир. Антонюк Зиновій Павлович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/JQvFR9
Маринович Мирослав, Глузман Семен, Антонюк Зиновій. Листи з волі. — К.: Сфера, 1999.
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Активіста засудили за поширення самвидаву. Під час слідства його «травили» хімічними препаратами, возили на експертизу, після якої визнали осудним і провели «розгляд справи» у Івано-Франківську. Роман Васильович отримав 5 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Його відправили до 36-ї зони пермських таборів, згодом — до виправно-трудової колонії, де він разом з іншими в’язнями вимагав надання їм офіційного статусу «політичних».
У вересні 1975 року Роман Гайдук надіслав звернення до Президії Верховної Ради СРСР, за що заплатив дорого — трьома роками у в’язниці особливого режиму, Володимирському централі. Крім інших обмежень йому щоденно урізали норму їжі. Суворий режим і напівголод виснажили Гайдука. Але жага справедливості була сильнішою — 30 жовтня 1976 року він голодував разом з політкаторжанами «Володимирівки», вимагаючи припинити примусову працю.
Після акції Романа Гайдука перевели до Чистопільської в’язниці у Татарстані, наступного року перекинули до 36-го пермського табору, а у лютому 1979 року — на заслання у селище Чуна (Іркутська область), де він пробув до дня звільнення.