Сучасність. — 1990. —, №12 (356). Режим доступу: https://goo.gl/1TfSd5
Український самвидав. — 2007. — №2 (21). Режим доступу: https://goo.gl/qKGgFu
Під псевдо «Стріла» дівчина воювала у лавах УПА: була зв’язковою, лікувала поранених, передавала зброю та важливі документи. Після 1944 року працювала вчителькою у сільській школі. На одній з педагогічних рад дівчину арештували.
Катували Ганну у відділку села Верхнього Синьовидного. На три доби дівчину закрили у підвалі з тілами вбитих повстанців: садисти вимагали їх опізнати. Згодом — Дрогобицька та Стрийська в’язниці, де їй повідомили про винесений без суду вирок: 10 років таборів за «зраду Батьківщини».
Перша тюрма, до якої потрапила Ганна, — «Чорна Ялта» у Тайшеті. Наступна точка — лісоповал на станції Костомарово. Праця неймовірно виснажила дівчину. За станом здоров’я її перевели на слюдяну фабрику до Тайшета.
Разом із земляками вона співала пісень та справляла святкові обряди. Ганна стала автором невільничої молитви, яка набула у таборах неймовірної популярності. За цей текст її відправили до карцеру. Згодом перевели до табіру суворого режиму № 20 на будівництво залізниці біля Чити.
У маріїнських таборах її здоров’я — фізичне та психічне — не витримало. У Ганни відмовили ноги, і на сім місяців вона потрапила до лікарні. Після виписки — чергова зміна таборів. Слідчі намагались вербувати скалічену дівчину в донощики, але отримали відмову. Помста не забарилась — Ганну перевели на важку роботу. Під час етапу в Мордовію вона захворіла на запалення легень і залишок терміну значилась у документах як інвалід.
Візити і цькування слідчих не припинились і після звільнення 1961 року. До кінця життя Ганна Коцур працювала вихователькою в дитячому садку.
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Після відпочинку подружжя у Криму Леоніда поїхала до Києва, а Іван — до Коломиї, де, за чутками, розпродавали бібліотеку україніки. Як потім стане відомо, по дорозі його зняли з потяга та заарештували.
31 серпня 1965 року у квартирі відбувся другий обшук. Леоніда згодом дізналась, що перший — незаконний — пройшов 29 серпня без присутності господарів: надто добре слідчі знали, що і де лежить у помешканні. «Чесні люди не тримають кодекси, вони їм не потрібні», — закинув кадебіст, знайшовши у домашній бібліотеці збірку законів СРСР. Схему наголошених та ненаголошених складів, яку Іван розписав для перекладу вірша, вилучили як речовий доказ — шифр. Коли вилучали книжки, Леоніда вимагала індекс заборонених у СРСР книжок. Слідчий відповів, що у Союзі немає забороненої літератури, отже, немає індексу.
Про арешт Івана Світличного Леоніда дізналась за тиждень, коли відправила офіційний запит у КДБ. Інформація у вільних ЗМІ була неточною, деякі закордонні видання спростовували арешти 1965 року. Ліна Костенко збирала звернення та підписи відомих осіб на підтримку ув’язнених. Іванові у в’язницю передавали багато слів підтримки.
29 квітня 1966 року Леоніді наказали терміново зявитись у КДБ. Наступного дня вона зустрілась зі слідчим, який повідомив, що Івана Світличного звільняють як «соціально безпечного». Літературознавець нічого не знав про звільнення і ще вранці натирав підлогу камери.
«Коли Іван пішов до тюрми по свої речі, я заплакала — вперше за вісім місяців його ув’язнення», — згадувала Леоніда Світлична.
Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4
Захаров Борис. Світличний Іван Олексійович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/QdJVDw
Мельник Ігор. Арешти української інтелігенції 1965 року. Режим доступу: https://goo.gl/y4JimG
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Звинувачувальний висновок у справі старшого викладача Луцького державного університету Чадюка — детальний його життєпис за три роки, що зафіксував, про що він говорив, де, з ким і за яких обставин.
Один із перших задокументованих моментів, після якого у слідчих виник живий інтерес до Олексія: чоловік «неодноразово розповідав» друзям анекдот про пам’ятник Леніну в Луцьку.