Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі?
5 жовтня викликають мене два кагебісти — якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.
— Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Отут і моє серце впало...»
Живий голос Василя Стуса: [Фонотека]. Режим доступу: https://goo.gl/nQq67Z
Закордонне представництво Української Гельсінської групи. На смерть Василя Стуса. Режим доступу: https://goo.gl/APkoFy
Овсієнко Василь. Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 4 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/a2angZ
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Стус Василь Семенович (1938—1985): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/g7tZuh
Одним із ініціаторів відзначення був коваль Володимир Василик з Тисмениці. У 1967 році його засудили на 7 років таборів та 3 роки заслання за спробу перешкодити руйнуванню сільської церкви.
У Дубравлазі Василика долучили до групи політичних в’язнів, переведених з 36-го таборового пункту. У 1972 та 1973 роках він разом з іншими брав участь у голодівках та акціях протесту проти приниження честі та гідності. Під кінець терміну КДБ порушила проти Василика нову кримінальну справу і відібрала ще 1,5 року волі.
Дубравлаг (у різні часи — Темлаг, Потьминські табори) був унікальною системою тюрем — до 7-8 ВТК приймали виключно політв’язнів, засуджених «за особливо небезпечні державні злочини». У 1961—1972 рр. це був єдиний заклад у СРСР, де утримували політичних.
Бахмистеров Анатолий. Дубравлаг, или «черное пятно» на карте Мордовии. — Саранск: Странник, 2006.
Осипов Владимир. Дубравлаг. — М.: Наш современник, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/pvsoAY
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Репресії 1930-х років пригнітили Павла Филиповича настільки, що він на певний час припинив писати. Про це згадував його брат Олександер: «В усіх цивілізованих країнах світу навіть найтяжчі злочинці користуються правом захисту. Але є країна, в якій не тільки політичний правопорушник, а й зовсім невинна людина позбавлені цього елементарного людського права...»
Арешт проводили співробітники НКВС Кузнецов і Бондаренко. Навесні 1936 року справу Павла Филиповича було об’єднано зі справою Михайла Драй-Хмари, а згодом — і зі справою Миколи Зерова.
На побачення з рідними Павла Филиповича привезли до будинку НКВС на вулиці 25 Жовтня (нині Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України, відомий за попередньою назвою як Жовтневий палац, вулиця Інститутська, 1), де в цей час утримувався поет Марко Вороний. Зустріч тривала 10 хвилин. Письменник продиктував родичам список найважливіших книжок, які попросив зберегти для нього (домашня бібліотека, а також чернетки творів, як виявилось наступного дня, були викрадені енкаведистами).
Павло Филипович мав відбути на Соловках 10 років. Як згадував Семен Підгайний, поет «працював на важких фізичних роботах, виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто із його товаришів. Здавалось, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича».
У 1937 році брат несподівано отримав усі пакунки з продуктами, які надсилав Павлові, із припискою «за відсутністю адресата». У НКВС збрехали, що Соловки переобладнано на військову базу, а в’язнів доставлено в інші табори. У 1940 році Олександру сказали, що Павло отримав додаткові 10 років покарання.
Насправді Павла Филиповича разом із 1111 в’язнями Соловецьких таборів 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.
Безсмертні. Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М Драй-Хмару. — Мюнхен, 1963. Режим доступу: https://goo.gl/KkQUqK