З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h
Котенко Наталя. Кримські сюжети київських неокласиків // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2013. — 25 липня. Режим доступу: https://goo.gl/py7URY
Филипович Павло Петрович (1891—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/nFCqP8
За спогадами Василя Лісового, табір становив широку площу з прямокутним бараком та цехом для праці. В’язнів було небагато, але знакові: брати Мармуси, Микола Слободян, Петро Винничук, Василь Долішній, Олекса Різників.
Праця в таборі була лише ширмою, за якою — ні виробничого завдання, ні наглядачів, які контролювали б в’язнів. Василь Лісовий відмовився виходити на роботу і несподівано для себе був переведений з бараку у простору кімнату з комфортним ліжком та письмовим столом. Та писати (очевидно, доноси?) він також відмовився. Тож згодом був етапований до іншого табору, до легендарного Кучина.
Пряма мова Василя Лісового: «Коли я вийшов на працю в цех, виявилося, що нікого не цікавить наша праця. Токарні верстати стоять, і ніхто нам не дає виробничого завдання. Василь, не без гумору, пропонує взяти віники і замітати цех та подвір’я зовні цеху. Він і справді взяв віник і почав це робити. Бо переживав за мене: хотів відвернути чергове звинувачення мене в «тунєядстві». Та я відмовився грати в ігри і таки перестав виходити на «працю». Думаю, що мав розмову з кимсь з адміністрації табору, після чого сталося щось дивне, як на перший погляд. Мене поселяють в окрему цілком пристойну кімнату, з ліжком чи двома ліжками. З тумбочкою, що нагадувала письмовий стіл. Але я знову відмовився «працювати», бо писав, мабуть, не те, що мало б називатися «працею». Отож звідти мене відпроваджують в ШІЗО, а оскільки, відбувши його, знову не приступив до «праці», то днів через два-три опиняюся в карцері. Але по закінченню терміну перебування в ньому відправляють уже в інший табір — в Кучино».
Лісовий Василь. Спогади. Поезії. — К.: Смолоскип, 2014.
Незадовго до затяжної подорожі «дурдомами» СРСР Олександра Шатравку викликали до військкомату. Юнак не горів бажанням поповнити ряди воїнів Радянської армії, особливо після введення військ до Чехословаччини, тож у відповідь на погрози та брутальну поведінку військкома порізав собі лезом груди. Швидка відвезла хлопця на місяць до психлікарні. Перед випискою комісія довго розпитувала Олександра про наміри емігрувати — він відповів, що таких намірів не має.
Проте згодом разом із братом Михайлом та друзями вирішив втекти з країни «світлого майбутнього» до Фінляндії. Однак на кордоні втікачів затримали й етапували назад на батьківщину. Під час слідства Олександр потрапив до Інституту судової експертизи ім. Сербського, суд визнав хлопця неосудним і повернув в обійми радянських психіатрів.
На вимогу батьків Олександра нелегально обстежили лікарі Корягін і Волошанович. Вони не виявили діагностованої у Шатравки «параноїдальної форми шизофренії».
22 березня 1979 року юнака виписали, але поставили на облік у Криворізькому психіатричному диспансері. Згодом візити до лікарів змінились засланням на Далекий Схід.
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Шатравка Александр. Побег из Рая: [Воспоминания]. Режим доступу: https://goo.gl/3vK4iJ
«Воронок» під’їхав під будинок Кесаря Андрійчука несподівано. Два місцяці, аж до 17 листопада, довелось чекати поетові, аби отримати відповідь на запитання: «За що?» Пунктів обвинувачення назбиралось аж три: за «виховання шкільної молоді в антирадянському шовіністичному дусі», за «ідеологічно шкідливі» вірші та за незадоволення політикою партії на селі.
На суді свідчили друзі та знайомі Андрійчука. Хтось переповідав його слова про те, що українська радянська література не має умов для розвитку, оскільки радянська влада знищує письменників, хтось цитував його думку про незначну роль Щорса. Постановою Особливої трійки Управління НКВС СРСР Вінницької області Андрійчука засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за статтею 54-10 Карного кодексу УРСР.