22 жовтня Акімов-Еґідес та капітан Хатеневер склали обвинувальний акт на Патяка, звинувативши його у злочині першої категорії. За два дні виїзна комісія під головуванням військюриста Орлова ухвалила розстріляти письменника Анатолія Патяка як особливо небезпечного державного злочинця. Його майно конфіскували.
Вирок був виконаний 25 жовтня 1937 року. Анатолій Патяк похований у Биківнянському лісі.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h
Кожна акція Михайла Михалка заслуговує на особливу увагу. Спочатку він поширював у Києві листівки із такими текстами: «Продається вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову!»; «Продається друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України»; «Міняю першого секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицького на П. Ю. Шелеста» та ін. Листівки Михалко друкував не на звичайній машинці, а за допомогою спеціальної конструкції, яку можна було легко розібрати і заховати. За словами Михайла, міліція не звертала особливої уваги на рекламу, тому агітки висіли довго.
Наступна акція — виготовлення таць із прислів’ями. «Хотів, щоб люди не забували, що вони українці», — згадував дисидент.
Остаточно розлютити владу Михайлові вдалось «Листом запорожців Першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому». Картину Репіна Михайло побачив у музеї у Дніпропетровську, адаптував під сучасні реалії та попросив випадкового чоловіка на вокзалі відправити листа з Владивостока. Кілька років спеціально створена група марно шукала автора твору.
Мабуть, Михалкові таки вдалось би уникнути таборів та вразити нащадків ще кількома акціями, якби 14 вересня 1984 року його не заарештували біля лікарні. Під час обшуків вилучили «Листа запорожців…», багато листівок, патрони для стрільби зі спортивної зброї. Звинуватили у «поширенні завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад».
Слідство і суди тривали близько двох років. Остаточний вирок — 3,5 року за «заволодіння державним майном шляхом шахрайства» та «підробку документів».
«Михалко, зупинись, бо одержиш тюрму в тюрмі і на волю ніколи не вийдеш», — попереджав начальник зони № ЮА—45/75, що під Києвом. Утім, незважаючи на агітацію серед в’язнів, Михайло Михалко був звільнений за амністією в 1987 році.
Власть как была, так и остается плохой. Она только называется украинской, — Михаил Михалко. Режим доступу: https://goo.gl/ pDZROF
Михалко Михайло. Як я став націоналістом // Слово Просвіти. — 2013. — 18 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/ 1bMU4w
Овсієнко Василь. Михалко Михайло Юхимович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2012. — 27 травня. Режим доступу: https://goo.gl/DD8nQ8
Репресії починаються з заборон на іншу точку зору: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/2TL3Nx
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці. Той стан, у якому перебуває нарід, є наслідком обставин і потенції його духу.
Зеновій Красівський
Третю кримінальну справу на Зеновія Красівського відкрили у Владимирській тюрмі за збірку віршів «Невольницькі плачі» та поему «Тріумф сатани»: «антирадянська агітація та пропаганда». Із в’язниці він був направлений до психлікарні Смоленська. Саме там Віктор Файнберг і Анатолій Радигін дізнались про долю літератора та сповістили спільноту. Від 1976 року справу Зеновія — Зена — контролював відділ Міжнародної Амністії у Нью-Йорку.
В’язневі радянської системи почала писати листи журналістка Айріс Акагоші. За рік вона надіслала у «психушку» 30 листів, і на жоден із них не отримала відповіді. Багато хто зневірився б і припинив би спроби встановити контакт, проте не Айріс. Зрештою, у липні 1978 року до Айріс надійшла перша відповідь: «Переді мною 31 Твій лист, і мені в голові не вкладається, як я маю на них відповісти. Та вже якось воно буде, благо я маю для цього і умови, і можливості». Цими словами розпочалось 10-річне листування Айріс та Зеновія — знакове і важливе листування у тюремній історії України. Воно закінчилось разом зі смертю Красівського у вересні 1991 року.