Ратушинська була засуджена до 7 років таборів та 5 років заслання, покарання відбувала в Мордовії.
На її підтримку розгорнувся масштабний міжнародний рух. З вимогами звільнити Ратушинську виступали «Міжнародна Амністія» та міжнародний ПЕН-клуб.
Звільнена поетеса була 9 жовтня 1986 року — цього дня один з генералів КДБ відвіз її до київської домівки.
Після звільнення Ратушинська з чоловіком поїхали до Великої Британії із тримісячним візитом (були запрошені на зустріч із ПЕН-клубом), але під час поїздки, 14 травня 1987 року, обоє були позбавлені радянського громадянства. Подружжя залишилося за кордоном.
Ратушинська викладала в університеті Чикаго та займалася літературною та правозахисною діяльністю:
«Навколо мене було тоді дуже багато галасу на Заході, тому я не давала жодного інтерв’ю без умови, що мені дадуть назвати хоча б три-чотири імені тих людей, які зараз сидять за політичними звинуваченнями і яких катують за те, що вони відмовляються просити про помилування або співпрацювати з КДБ».
Ратушинська — автор всесвітньо відомої книги «Серый — цвет надежды» («Сірий — колір надії»), яка присвячена життю політичної зони для жінок.
Наприкінці 1990-х років Ірина Ратушинська отримала російське громадянство і в 1998 році разом з чоловіком та двома синами переїхала до Москви.
Ірина Ратушинська: «Коли я дізналася, що саме Марчуку докоряють минулим — я не могла промовчати» // День. — 1999. — 9 жовтня. Режим доступу: https://bit.ly/2d6HyVq
Карасик С. Ратушинська Ірина Борисівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://bit.ly/2cjZCtz
Ратушинская Ирина. Серый — цвет надежды. — Лондон, 1989. Режим доступу: https://bit.ly/2cwQx03
Іван Мандрик випав з вікна четвертого поверху готелю «Україна» з ножовою раною під лівою пахвою.
Іван Мандрик (псевдо — Богдан Сердюк) був членом Української Загальнонародної Організації (з 1961 року — Український Національний Фронт) — підпільної політичної організації, що діяла на Івано-Франківщині. Структура налічувала понад 200 учасників по всій Україні.
Підпільники передруковували матеріали ОУН, видавали журнал «Український вісник» та альманах «Прозріння».
У вересні 1979 року керівників організації — Миколу Крайника, В. Зварича та Івана Мандрика — було заарештовано. Крайник і Зварич отримали терміни ув’язнення, Мандрик був убитий за загадкових обставин.
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012. 19 вересня 1980 року заарештований економіст Мефодій Волинець66
На момент другого арешту Волинцю виповнилося 54 роки. Після першого арешту (1950 р.) минуло вже 30 років — тоді його «взяли» за створення «антирадянської націоналістичної організації» (Волинець разом із соратниками створив «Спілку», метою якої було здобуття Україною незалежності).
Відбувши сім років у таборах, Волинець звільнився (1957 рік), але, за його власними словами, увесь час знав, що заарештувати його знову можуть будь-коли.
Волинець, як людина, що тверезо розуміла механізми дій КДБ, готувався: враховуючи те, що він усе життя писав вірші, та припускаючи можливість нового арешту, Мефодій зробив дописування у газети свого роду методом перевірки — чи він на гачку, чи ще ні: «В районній газеті «Ленінським шляхом» мене друкували, і я знав, що коли мене перестануть друкувати — значить усе. Це в мене було як пробний камінь… Загалом, якщо порахувати, кілька сотень було надруковано — вірші, гуморески прозою і віршовані».
Дива не сталося: «Вже було видно, що мене збираються арештувати. Тоді арештували Юрія Залету, він викладав французьку мову в Студениці. У нього вже видана була одна книжка «Хто витримає спеку» — вона є у мене, він мені її подарував… Разів три ночував у мене».
Самого Залету заарештували у липні 1980 року. В його записній книжці знайшлися відомості й про Волинця (зокрема, про те, що той ма друкарську машинку, був знайомий з письменниками). Таким чином слідство отримало базу для звинувачення.
Ось як Волинець згадував обшуки у своїй оселі: «Шукали навіть у туалеті, ніби я в туалеті ховав рукописи Залети. Навіть дитячі колготки маленької доньки перевіряли, школярки. А як зайшли до бібліотеки та взялися трусити — а там було що трусити, — закінчили день увечері, опечатали і поїхали. На другий день знов приїхали, знову цілий день, і знайшли мої щоденники. О, щоденники знайшли! Тоді вони вже тут сіли, посадили двох своїх стукачів, щоб по датах сортували. Два дні трусили, 6 і 7 серпня».