«Дивлячись на всі ті події, у нас виникла думка написати листа до Папи і повідомити його про всі ті безчинства. Ми багато думали і вирішили, що я маю їхати до Польщі, оскільки я народжений в Польщі, і звідти передати лист, написаний французькою мовою о. Романом Бахталовським. У листі йшла мова про «ініціятивну групу», про її організаторів, про хвилю арештів наших єпископів та священиків».
На жаль, Герилюку-Купчинському так і не вдалося повідомити Папі Пієві XII, що діється в Галичині, бо за день перед від’їздом він був заарештований у Львові. Коли енкаведисти переклали листа, розпочалися жорстокі побої. У внутрішній тюрмі НКВС у Києві Петро-Йосафат зустрів у коридорі Йосифа Сліпого, якого вели на слідство, і митрополит дав йому благословення. Військовий трибунал за начебто «антирадянську агітацію» та «шпигунство на користь Ватикану» засудив священика на 10 років ув’язнення та 5 років обмеження у правах.
Після рішення суду Герилюка-Купчинського відправили до камери на 60 осіб, де більшість ув’язнених чекали на смертну кару. Там він познайомився з єпископом Йосафатом Коциловським, який просто у тюремній камері висвятив Петра-Йосафата на диякона. За півдня священика перевели до робочого табору.
Гринішак Наталія. Все життя Богові віддав. Режим доступу: https://goo.gl/fjq1H4
Овсієнко Василь. Герилюк-Купчинський Петро-Йосафат Петрович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 11 липня. Режим доступу: https://goo.gl/C743Pa
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Солецький Андрій. Життя крізь терни до зірок. Режим доступу: https://goo.gl/0BmMTu
Напередодні «великого ювілею» — 70-ліття Йосипа Сталіна — у грудні 1949 року окремі в’язні табору «Мінлаг» в Інті розраховували на амністію. Натомість багато українців та уродженців країн Балтії усвідомлювали марноту таких сподівань.
У таборі № 1 в’язнями був розроблений план повстання. Українці, які становили 60 % в’язнів табору, сформували три курені по 450 осіб та роту смертників-добровольців із 30 осіб на чолі з Михайлом Загоровським із Запоріжжя. Крім українських куренів, були також сформовані російські, литовські, латиські, білоруські роти. Координаційний комітет та план повстання мали назву «Північне сяйво».
У лютому 1950 року через засланого із Москви провокатора Бжевськ підготовка повстання була перервана. Почалося слідство. 15 жовтня 1950 року відбувся закритий процес над 31 в’язнем: 11 осіб були засуджені до розстрілу, 15 — до 25 років особливих режимних таборів.
Розстріляні:
1. Братусь Петро Володимирович — українець з-під Борислава.
2. Бригів Анатолій Павлович — українець з Лебедина.
3. Добровольський Михайло Олексійович — українець з м. Бжеська.
4. Загоровський Михайло — українець із Запоріжжя.
5. Кашуба Адам Андрійович — українець з Житомирщини.
6. Лихінін Олександр — українець зі Львова.
7. Павлов Георгій Тимофійович — росіянин зі Ставрополя.
8. Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович — українець із Закарпаття.
9. Романчук Юліан Володимирович — білорус із Західної Білорусії.
10. Романов Петро — росіянин з Ленінграда.
11. Рутковський Валерій Павлович — білорус із Бобруйська.
27 червня 1951 року Військова колегія Верховного Суду переглянула справу №401 і не знайшла у діях в’язнів злочину, оскільки вони були «поставлені у стан крайньої необхідності захисту і самооборони свого людського існування від глуму та сваволі». Усіх було реабілітовано, в тому числі розстріляних.
Губка Іван. Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах. Режим доступу: https://goo.gl/u92qli
У 1920-х роках оповідання, повісті, п’єси і роман Михайла Івченка були широко відомими. Їх друкували у читанках для трудових шкіл, журналах, окремими книжками. На жаль, понад 60 років українському читачу ім’я та твори письменника були невідомі.