Коли німецькі війська наблизилися до Харкова, НКВС запровадив вибіркові арешти тих мешканців, які ще не евакуювалися. Карні органи ретельно відстежували тих, хто міг, на їхню думку, чекати на прихід німців. Так, донька поета Володимира Свідзінського засвідчила, що останні дні перед арештом за батьком стежили: «чорний ворон» подовгу стояв біля їхнього будинку.
Як член Спілки письменників УРСР Свідзінський мав евакуаційний талон, але не квапився (донька відмовилась їхати з міста — закохалась), тому потрапив під облаву. Письменника разом з іншими силоміць евакуйованими просто гнали під конвоєм на схід. Неподалік німецька танкова колона прорвала оборону. На цей випадок конвой мав наказ знищити в’язнів. Наказ було виконано: арештованих спалили живцем у покинутій будівлі між Куп’янськом і Старим Салтовом... У поезіях різних років Володимир Свідзінський наче передчував свою смерть в огні: «В полум’ї був спервовіку/ І в полум’я знову вернуся...»
Павло Тичина казав про Свідзінського: «Це справжній поет, у нього кожне слово на своєму місці», а Майк Йогансен, який знав деякі поезії письменника напам’ять, наголошував: «Це поет для поетів».
Герасименко Ольга. Володимир Свідзинський: маловідомі факти. Режим доступу: https://goo.gl/xuAAnc
Свідзинський Володимир Євтимович (1885—1941): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/cWXpy7
Свідзінський Володимир. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 2011.
Соловей Елеонора. Невпізнаний гість: доля і спадщина Володимира Свідзинського // Дзеркало тижня. — 2001. — 19 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/xv3oYv
«Він служив у Чехословаччині, потім у Білій Церкві. За листівки сидів, що стосувалися окупації Чехословаччини. Був дуже хворий, вкрай виснажений, і то можна зрозуміти, чому він пішов на співпрацю з КГБ», — писав Василь Овсієнко про Володимира Кузюкіна.
Військовий зв’язківець Володимир Кузюкін виготовляв і розповсюджував у Саратові, Бресті та Білій Церкві листівки. У 1972 році його викрили і заарештували за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді».
Під час слідства погрожували заарештувати його дружину, піддавали фізичним тортурам, саме тому він визнав себе винним та наполягав на тому, щоб відповідні органи звернули увагу на окремі недоліки з метою їхнього виправлення. Кузюкіна засудили на 5 років таборів судового режиму, однак звільнили за клопотанням дружини через проблеми зі здоров’ям — він хворів на виразку шлунка.
Овсієнко Василь. Інтерв’ю з Зоряном Попадюком 27—28 і 30 січня 2000 р. в Самборі // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 21 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/XWVAg7
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Коли людина тратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те, що ще осталося», — так скаже тільки переможений.
Юрко Тютюнник
Генерал-хорунжий Армії УНР мав вплив не лише на політичну та військову ситуацію в Україні, але і на мистецтво. Спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком він створив сценарій фільму «Звенигора», працював актором, близько товаришував із Юрієм Яновським (з нього письменник списав образ головного героя роману «Чотири шаблі»).
12 лютого 1929 року Юрія Тютюнника запросили на допит у Харкові, після якого — арештували. У розмовах зі слідчим військовий не відмовився від своїх поглядів. За три тижні, 4 березня, йому пред’явили звинувачення у «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу».
«Розслідування» справи тривало до кінця року. 3 грудня 1929 року Юркові Тютюннику винесли смертний вирок з приміткою «не приводити у виконання до особливого розпорядження».
Тютюнник листувався з дружиною Вірою до серпня 1930 року, потім листи від нього приходити перестали. До 1932 року Віра Тютюнник-Левицька зверталась до органів НКВС з проханням повідомити про долю чоловіка.
28 листопада 1977 року Юрко Тютюнник був реабілітований.
Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — Київ, Вінниця, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Z7KOeK