З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/Kr072G
Щербак Лариса. Геннадій Садовський. Отаман Соловків // Радіо Свобода. — 2012. — 9 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/iQYaaT
Упродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в’язня Караванського С.І., а його сім’ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С.І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка і нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією.
Із клопотання Ніни Строкатої на ім’я начальника табору, де утримували Святослава Караванського, Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та редакції французької комуністичної газети «Юманіте»
Сучасники згадують про Ніну Строкату-Караванську як про сильну та рішучу людину. Зважаючи на її активну участь у захисті свого чоловіка — мовознавця Святослава Караванського — суд виніс спеціальну ухвалу, що була направлена до Одеського медінституту, де працювала Строката. Це призвело до звільнення жінки з роботи. Ніна переїхала до Нальчика (столиця Кабардино-Балкарії) і влаштувалась викладачем технікуму. Та в цей час в Одесі заарештований лікар Олексій Притика дав свідчення, що обмінювався із Строкатою забороненою літературою. Тому 6 грудня 1971 року Ніну Строкату заарештували, інкримінувавши розповсюдження «Укранського вісника» самвидаву та листів на захист Юлія Даніеля і Святослава Караванського.
Арешт Строкатої підняв бурю. У Львові Ірина Калинець та В’ячеслав Чорновіл організували Громадський комітет захисту, членом якого, серед інших, став і Василь Стус. Учасники Комітету писали та розповсюджували матеріали про ув’язнену — «Хто така Ніна Строката» і заяву про створення та мету Комітету. Інформація про організацію вийшла за кордон, про справу Строкатої дізнався світ. Але проведена КДБ операція «Блок» та масові арешти за кілька місяців припинили всю діяльність Комітету.
На суді Ніна Строката активно та обґрунтовано захищала свою позицію: називала слідство антирадянським, а статтю 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська анітація та пропаганда» — неконституційною та такою, що перекреслює формальні громадянські права.
Останнє слово Ніна Строката виголосила 17 травня 1972 року: «Конституція нашої країни гарантує свободу слова взагалі та свободу друкованого слова зокрема. Проте, як спадок від культівських часів, лишилася свобода цензури, яка пересилює свободу слова...
Український патріотизм, як запоруку національного поступу саме української нації, треба підтримувати, а не таврувати чи засуджувати. Той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії».
За кілька днів суд виніс вирок. Ніна Строката була засуджена на чотири роки таборів суворого режиму, Олексій Притика — на два роки, Олекса Різників — на п’ять з половиною років.
Ніну Строкату етапували до мордовського табору ЖХ-385/3-4 в селище Барашево.
Вісім місяців вона провела у тюремній лікарні — здоров’я було нещадно підірване важкими умовами ув’язнення. Третина її терміну пройшла у внутрішній табірній в’язниці, куди жінку кидали за її непокору.
Після звільнення дисидентці заборонили повертатись в Україну. Вона мешкала у Калузькій області та перебувала під адміністративним наглядом.
У 1976 році, через 10 років після останнього побачення, їй нарешті дозволили на один день побачитись з чоловіком: «Дали 3 години. От за тих 3 години купа людей змагалася зі мною разом від початку серпня, а він сам тримав голодівку 34 доби».
«Ви сиділи, Ніно, на престолі...» // Український самвидав. — 2006. — № 3 (18).
Десятеро сміливих. Всі члени-засновники Української Гельсінської групи // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/xOK8Gc
Зайцев Юрій. Строката-Караванська Ніна Антонівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 29 серпня. Режим доступу:https://goo.gl/HOUGl9
Рапп Ірина. Строката (Строкатова)-Караванська Ніна Антонівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу:https://goo.gl/XIx8A9