Тим часом на волі Левка Лук’яненка у 1988 році обрали головою відновнленої Української Гельсінської групи. У квітні 1989 року він повернувся після заслання в Україну. Виїхати за межі Союзу відмовився — на його думку, ситуація у СРСР змінювалась, з’являлись перспективи для діяльності нової політичної партії.
Лук’яненко Левко. Сповідь у камері смертників. — Київ, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/9IGtWL
Лук’яненко Левко. До історії українського правозахисного руху // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 8 березня. Режим доступу: https://goo.gl/6SVvur
Полянська Яна. Левко Лук’яненко про Українську Гельсінську групу: ми боролись проти імперії // Радіо Свобода. — 2015. — 31 липня. Режим доступу: https://goo.gl/2cz7kL
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Сторінка Левка Лук’яненка на сайті Фонду пам’яті Олекси Тихого. Режим доступу: https://goo.gl/aAB7qr
За національно-культурну діяльність Івана Крушельницького переслідувала польська влада. 1929 року він потрапив до в’язниці Баторія у Львові. Зрештою, позбавлений права викладати в українських школах, Іван Крушельницький займався літературною творчістю, писав мистецькі розвідки. Згодом Крушельницький разом із сестрою виїхав до УСРР.
Івана та його брата Тараса заарештували у листопаді 1934 року. Як і багатьох «західняків», їх звинувачували в «організації підготовки терористичних актів проти керівників радянської влади». Звісно, арешт був безпідставним.
13 грудня 1934 року Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві на підставі постанови Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року засудила Івана Крушельницького (разом із братом Тарасом, Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Романом Сказинським, Олексою Влизьком та іншими) до розстрілу. 14 грудня вирок було виконано.
У 1958 році Івана Крушельницького було реабілітовано.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/0PbRNB
Іван Крушельницький // Українці в світі: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/kydKDF
Пеленська Оксана. Іван Крушельницький: розстріляний дар // Радіо Свобода. — 2010. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/0C5XlM
Твори Косинки у 1920-х роках мали неабияку популярність серед читачів. Письменник Олександр Ковінька згадував: «У двадцяті роки оповідання Григорія Косинки — їй-бо, не перебільшую — з рук виривали». Колеги відгукувалися про тексти письменника по-різному: одні звинувачували у поетизації ворожих радянській дійсності сил, інші просто не могли зрозуміти, на чиєму він боці.
Восени 1929 року Станіслав Косіор, генеральний секретар ЦК КП(б)У, публічно звинуватив Григорія Косинку у буржуазному націоналізмі, а на початку 1930-х цензура наклала заборону на розповсюдження його збірки «Серце». У 1934 році письменник відкрито виступив проти радянської політики. Як згадував Віктор Петров (В.Домонтович), «він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити».
У листопаді того самого року Косинку викрали співробітники НКВС. У судовій справі «організації підготовки терористичних актів проти керівників радянської влади» він проходив разом із Антіном та Іваном Крушельницькими, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм. Виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку до розстрілу. 15 грудня 1934 року вирок було виконано.
Перед смертю Григорій встиг написати дружині листа: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий».
Письменника реабілітували 19 жовтня 1957 року.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/0PbRNB