Гупало Сергій. Лицар свободи. До 100-річчя від дня народження головного художника УПА Ніла Хасевича // День. — 2005. — 2 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/CpSj2l
Єзерська Ірина. Ніл Хасевич. Людина, яка створила візуальний образ УПА // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 4 березня. Режим доступу: https://goo.gl/S50tKT
Ільницька Тетяна. Гравюри Ніла Хасевича повернулися в Україну. У Рівне зі США їх передав дослідник Петро Содоль // День. — 2015. — 22 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/xYW8Qq
Малімон Наталія. Ніл Хасевич — повернення. Волинські знахідки про героїв УПА // День. — 2011. — 10 червня. Режим доступу: https://goo.gl/t3Yxsg
Папакін Георгій. Українські визвольні змагання 1939—1956: джерельний контент. — Вип. 1: Проблеми класифікації й змісту джерел повстанського та радянського походження. — К.: Інститут історії України, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/Ch8bak
1 березня 1953 року Сталіна знайшли на підлозі в одній із кімнат резиденції. Лікарі діагностували параліч. 4 березня вся країна дізналась про хворобу вождя, по радіо щокілька годин передавали бюлетені про стан його здоров’я, говорили про інсульт, знепритомнення, параліч, агонічне дихання тощо.
5 березня 1953 року о 21 годині 50 хвилин чоловік, який побудував одну з найжорстокіших імперій світу, помер. Про це народ дізнався наступного ранку. 6—9 березня радянська держава прощалась зі Сталіним.
У день похорону Сталіна в натовпі загинуло, за різними даними, від кількох сотень до 2—3 тисяч осіб. Точна кількість загиблих засекречена.
Проект 05/03/53: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://050353.ru/ 5 березня 1973 року заарештований публіцист Василь Овсієнко25
Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв як паля в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися.
Василь Овсієнко
Працю Василя Овсієнка та її значення для історії дисидентського руку важко переоцінити. «Я сам — музей», — сказав він із усмішкою в інтерв’ю 2014 року. У свої 68 років, 13,5 з яких віддав системі радянского «правосуддя», пан Василь їздив школами, музеями, бібліотеками, зустрічався з учнями та студентами і розповідав: про технологію репресій КДБ, про Василя Стуса, з яким сидів в одній камері, про справу дисидентського підпілля. Буденні й дрібні деталі переказував ретельно та без пафосу.
Улітку 1972 року Овсієнко брав безпосередню участь у підготовці та розповсюдженні широко відомого «Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Василя Лісового, у якому автор висловив підтримку українським політв’язням — жертвам «покосу» 1972 року — та попросив заарештувати самого себе. За ним прийшли вже наступного дня, а Василь Овсієнко чекав арешту, в якому не сумнівався ні секунди, ще багато місяців — частину літа, осінь та зиму, аж до річниці зі дня смерті Сталіна.
5 березня 1973 року Василь Овсієнко був заарештований за звинуваченням в антирадянської агітації і пропаганді (ст. 62 ч. I Карного кодексу УРСР) через розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня того самого року він був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.
Ось яскравий фрагмент зі спогадів Овсієнка про його перший термін ув’язнення: «Мене познайомили зі старійшинами. Це українські повстанці. Люди рідкісних біоґрафій, твердої позиції і високої моралі. Я це кажу дуже відповідально. Скажімо, Дмитро Синяк, який мав 20 років ув’язнення, або Микола Кончаківський — 29 років ув’язнення, Роман Семенюк — 28 років. Був Іван на прізвище Мирон — 25 років, Михайло Жураківський — 25 років, двадцятип’ятилітник отець Денис Лукашевич. Василь Долішній, який у 16 своїх рочків дістав за повстанський рух 10 років ув’язнення, а тепер має 7+3 за антирадянщину. Я близько з ними зійшовся, вони ставилися до мене як до сина, хоча здебільшого самі вони — постарілі в неволі парубки. З чистою юнацькою психологією, з пієтетом до матері, до дівчини».
Звільнили Овсієнка 5 березня 1977 року. З таборів він привіз два зошити віршів Василя Стуса, записані з його слів у тюремній камері. Перше, що Овсієнко зробив удома (у рідному селі на Житомирщині), — закинув на грушу мідного дрота як антену і налаштував старенького приймача «та й припадав до нього вухом вечорами та ранками». У провінції, як згадує політв’язень, далеко від глушителів, можна було почути майже все, що передавали радіо «Свобода» і «Голос Америки», тим більше що повідомлення повторювалися.