У післявоєнний період Україною пройшли кілька хвиль репресій — влада «прибирала» тих, хто збирав цінні дані про злочини, і встановлювала жорсткіший контроль за населенням.
На псевдособор у Львові у 1946 році примусом зігнали 216 священників. У соборі Святого Юра, без особливих промов та обговорень, 8 березня відбулось перше голосування. Проте його результати не відповідали планам енкаведистів, тому наступного дня під тиском була проголошена ліквідація Української греко-католицької церкви і «возз’єднання» її з Російською православною церквою.
«Ініціативна група з возз’єднання ГКЦ із РПЦ» направила звернення до уряду УРСР з проханням схвалити і визнати право Групи на «об’єднувальну» кампанію та обґрунтування рішення «бажанням народних мас».
Примусове злиття церков тривало у різних регіонах до 1949 року. Право на відкрите існування Греко-католицька церква отримала тільки у 1989 році.
Хрущов — Сталіну: «Очікую Ваших розпоряджень»: Дослівний переклад листа тодішнього керівника української компартії Микити Хрущова Сталіну про ліквідацію «уніатської» церкви // DW: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/xmX88U
Федик Ігор. Псевдоліквідація Української Греко-Католицької Церкви // Вголос: [Електронний ресурс]. — 2016. — 28 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/CSDo5Z
Документи Кардинала Йосифа Сліпого: [Документи з видання: Dragan А. Our Ukrainian Cardinale. — New York, N.Y., 1966] // Патріарх Йосиф Сліпий: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ipBp8e
Терещук Галина. Псевдособор 8 березня 1946 року — це важкий злочин проти Української Греко-Католицької Церкви // Радіо Свобода. — 2006. — 8 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ILgGXN
Кочур під час тимчасової німецько-фашистської окупації належав до організації українських націоналістів, підтримував зв’язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержував відповідну літературу й розповсюджував її серед своїх знайомих.
Із обвинувачувального висновку старшого слідчого УНКДБ Лоскутова
Слідство та допити тривали кілька місяців. Враховуючи відсутність будь-яких речових доказів, органам дізнання необхідні були «факти». Їх «отримали» за допомогою залякування та погроз. Справа, передана до суду, зводилася до того, що подружжя Кочурів нібито дало своїй знайомій прочитати анонімну листівку, а та на допиті не витримала побоїв і «зізналась», що її вербували в ОУН. Пізніше Кочур в інтерв’ю згадував: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім я взнав, що до мене їздили “націоналісти” і що ми “мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза”».
11 березня 1944 року під час закритого судового засідання трибуналу військ НКВС Полтавської області Григорій Кочур заявив: «Винним у пред’явленому обвинуваченні себе не визнаю. Учасником оунівської організації я ніколи не був, завдань її не одержував і ніякої літератури не розповсюджував». Але вирок уже був готовий: Кочур та його дружина Ірина Воронович отримали по 10 років виправно-трудових таборів з подальшим позбавленням прав на 5 років.
Подружжя до 1953 року відбувало покарання на каторжних роботах шахт системи ГУЛАГ міста Інта (Комі АРСР). Кочур перекладав, писав вірші, вивчав іноземні мови. Таким чином він посів провідне місце в інтернаціональному гуртку репресованої інтелігенції.
7 вересня 1956 року Григорій Кочур та Ірина Воронович звернулись до прокурора Київського військового округу з заявою про реабілітацію, пояснивши, що під час слідства на них чинили тиск. 8 січня 1957 року військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок, справа була припинена за відсутністю складу злочину.
Григорій Кочур ооселився і почав працювати в місті Ірпінь. Він активно писав та перекладав, згодом став однією з ключових фігур українського шістдесятництва. За словами Михайлини Коцюбинської, його будинок «був справжнім “ірпінським університетом” для багатьох українських інтелігентів».
Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 році Кочур підписав знаменитий «Лист-протест 139-ти» на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів.