За кілька днів до трагедії через дамбу почали переливатись струмочки води, а вранці 13 березня її прорвало. Потоки пульпи хлинули на місто і залили площу близько 30 гектарів.
Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав.
У таємному режимі прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Закритий суд ув’язнив шістьох посадових осіб. Згідно з висновком експертної комісії, причина аварії — «помилки в проекті гідровідвалів і дамби». Незадовго до завершення слідства раптово помер голова міськвиконкому Олексій Давидов, який у 1952 році підписав рішення про початок скидання пульпи до Бабиного яру. Вже наступного року на його честь було названо вулицю на Русанівці. Кажуть, що водії трамваїв оголошували зупинку «Бульвар Олексія Давидова» як «Бульвар Дениса Давидова», висловлюючи таким чином протест проти дій влади, внаслідок яких у березні 1961 року загинуло біля 50 працівників Подільського трамвайного депо.
У 2016 році бульвар Олексія Давидова було перейменовано на бульвар Ігоря Шамо.
Логвиненко Богдан. Запікана куренівська трагедія // Тиждень. — 2011. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ybZCjZ
Євстафьєва Тетяна. Куренівська трагедія. Як і чому це сталося // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/i0NA0F
Хазан Любовь. Мы к вам пришли. Не мы — овраги // Бульвар Гордона. — 2011. — № 10. Режим доступу: https://goo.gl/DMFr3X
Чернобай Татьяна. «Тринадцатое марта, Куренёвка…». Режим доступу: https://goo.gl/Uyk5eH
На засіданні Київського міського суду під час розгляду справи Валерія Марченка головував суддя Григорій Зубець (згодом, за часів незалежної України, він працював радником голови Державної судової адміністрації, членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів, головою Київського міського суду, нагороджений Подякою Верховної Ради України та іншими відзнаками).
Для Валерія Марченка другий арешт 1983 року став фатальним. В’язня оглянув лікар-уролог і повідомив, що з такою хворобою нирок той, скоріш за все, загине у таборі. Незважаючи на пряме попередження про імовірну смерть підсудного, за «изготовление и распространение среди советских граждан документов, клевещущих на советский общественный и государственный строй» (Марченко виступав проти інструкції міністерства освіти УРСР щодо посилення вивчення російської мови у школах України та називав це рішення «свіжим Валуєвським указом») дисидента засудили на 10 років особливого режиму та 5 років таборів. Жодних покаянних записок, щиросердних зізнань та інших спроб пом’якшити «провину» Валерій не робив. В останньому слові він сказав, «що вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро» і що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він «протестуватиме проти цього до кінця свого життя».
Кілька місяців покарання Валерій Марченко відбував у пермських таборах. Помер у тюремній лікарні у Ленінграді у жовтні 1984 року. Його мати змогла дістати дозвіл на видачу тіла та поховати Валерія біля Києва поруч із батьком — українським істориком Михайлом Марченком.
Безсмертний-Анзіміров Андрій. Валерій Марченко // День. Україна Incognita. — 2015. — 16 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/6FWYyN
Крыловский Владимир. Валерий Марченко. Хроника убивства // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2006. — 28 березня. Режим доступу: https://goo.gl/nV790H
Овсієнко Василь. Марченко Валерій Веніамінович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/5NXuz8
Материнське слово: Стенограма інтерв’ю Ніни Михайлівни Марченко, матері українського правозахисника Валерія Марченка (1947—1984). Записано Олександром Дубковим у 1997 році. Розшифровка — Вячеслав Баумер // Громадянська Освіта. — 2006. — № 12. Режим доступу: https://goo.gl/gV1wlM
Сім років таборів артист Кубанського симфонічного оркестру Степан Жарко отримав за виступ перед пораненими червоноармійцями. 14 лютого 1943 року він вирішив підтримати солдатів, які лікувалися у госпіталі, і заспівати для них народних пісень. Жарко професійно займався музикою — викладав співи у різних школах, ініціював виготовлення бандур місцевими майстрами, за його проектом були сконструйовані перші хроматичні бандури на Кубані.