Костянтин Литвин під приводом боротьби з українським буржуазним націоналізмом у мистецтві брав надзвичайно активну участь в організації знищування та розграбовування експонатів у західноукраїнських музеях.
Навесні 1952 року, коли Литвин був секретарем Львівського обласного комітету Компартії України, було складено список з 2115 мистецьких творів львівського Музею українського мистецтва, що підлягали вилученню та знищенню. Серед вилучених музейних предметів — полотна видатних українських художників О. Новаківського, М. Сосенка, Ф. Красицького, П. Холодного, М. Бойчука, С. Гординського, О. Кульчицької, М. Глущенка, Г. Нарбута, портрети січових стрільців, діячів Греко-католицької церкви, роботи митців, засуджених як «буржуазних націоналістів». Ще до того, у серпні 1951 року, з фондів музею було вилучено понад 2500 книжок. На початку серпня 1952 року, скориставшись відпусткою директора музею Іларіона Свєнціцького, Литвин підписав наказ, згідно з яким культурні цінності двома вантажівками за три рейси перевезли до Львівської бібліотеки АН УРСР «для знищення націоналістичних антирадянських експонатів». Раніше сюди ж звезли 4,5 тисячі історичних книжок та 2 ящики музейної зброї. За словами свідків, крематорій для мистецтва димів над містом кілька днів.
У 1955 році Костянтин Литвин, перебуваючи на посаді міністра культури УРСР, наказом зобов’язав керівництво чільних львівських музеїв — історичного, українського мистецтва, картинної галереї — скласти списки експонатів, «пов’язаних з діяльністю різних українських і польських буржуазно-націоналістичних організацій, та картин, які за своєю ідейною спрямованістю не можуть експонуватися», для вилучення з фондів. Проте у квітні 1956 року новий міністр культури УРСР І. Шаблій скасував це рішення і повернув списки назад, зазначивши, що «знищувати ці матеріали недоцільно, тому що вони можуть мати інтерес для окремих дослідників при вивченні історичних матеріалів».
Маньковська Руслана. Знищення музейних збірок в УРСР у післявоєнний період (друга половина 1940-х — 1950-х рр.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2011. — Вип. 37. Режим доступу: https://goo.gl/SbfbCZ
У 1930 році Капельгородський зізнався, що «хотів би закінчити повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й радісно жити, працювати й творити, товариші!» Не судилось...
Уперше Капельгородський почав боротьбу за свої права у 1902 році, очоливши заворушення на Полтавщині. Його заарештувала поліція, але письменник зумів втекти на Кубань і продовжити участь у революційно-визвольних змаганнях, за що потрапив до армавірської тюрми. «Речовим доказом» у справі став вірш «Не стріляй!».
Після довгих та виснажливих мандрів Азією Капельгородський повернувся до України. Після революції 1917 року взявся до літературної праці: працював у редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини», публікував статті, гуморески, фейлетони, які стали класикою української радянської літератури. Арештовували письменника регулярно: спочатку більшовики — за «петлюрівщину», потім він постраждав від денікінських погромів, згодом чекісти з метою перевиховання змусили письменника читати лекції з політграмоти у в’язниці.
19 березня 1938 року влада востаннє його заарештувала.
Довідка про смерть Пилипа Капельгородського, видана доньці у січні 1957 року Полтавською прокуратурою, свідчила, що він помер 21 лютого 1942 року «від запалення легень» у виправно-трудових таборах. Та згодом дослідники встановили, що 5 квітня 1938 року Особливою трійкою Управління НКВС Полтавської області Капельгородського як «найзапеклішого ворога компартії і радвлади» було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень в участі «у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення радянської влади і відновлення капіталістичного ладу на Україні».
Вирок було виконано 19 травня 1938 року. У січні 1956 року Пилип Капельгородський був посмертно реабілітований.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI
Історія української літератури XX століття: у 2 кн.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник/ за ред. В. Г. Дончика. — Кн. 1. — К.: Либідь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/3VHrfy