СРСР, своєю чергою, оголосив, що знайдені рештки належать жертвам німецьких окупантів. Для підтвердження наводився той факт, що у 1941—1943 роках з іншого боку Биківнянського лісу діяв німецький концтабір.
Тільки у 1971 році під тиском масових скарг на мародерів у Биківнянському лісі нарешті було проведено розкопки.
Державна комісія знову оприлюднила висновок про те, що знайдені рештки належать замордованим в’язням німецького концтабору... Після завершення робіт на впорядкованій території висадили ліс.
У 1987 році на вимогу громадських організацій було створено ще одну державну комісію. Вона підтвердила попередні висновки.
Але у грудні 1988 року Рада Міністрів УРСР під серйозним тиском громадськості видала розпорядження про додаткове вивчення обставин і документів, пов’язаних із Биківнею.
Нарешті було порушено кримінальну справу (№ 50-0092) за фактом виявлення масових поховань людей. З грудня 1988 до квітня 1989 року було вивчено місце події, виявлено і вилучено предмети з написами, гравіруванням, проведено криміналістичні експертизи, проаналізовано архівні матеріали, листи, заяви і повідомлення громадян, зібрано свідчення очевидців.
Висновок 1989 року: «В 19 і 20 кварталах Дніпровського лісництва у 1936—1941 рр. відбувалось поховання осіб, репресованих за так звану контрреволюційну діяльність, засуджених у позасудовому порядку чи виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР до розстрілу, вироки стосовно яких було виконано в Києві, а також розстріляних на цьому місці не менше ніж двох груп людей...»
Таким чином, влада вперше офіційно визнала, що у Биківні поховані жертви комуністичних репресій.
Як і коли відбувалися поховання?
Ось про що свідчать документи й архіви:
— дозвіл на виділення земельної ділянки для спецпотреб Народного комісаріату внутрішніх справ було видано Київською адміністрацією 20 березня 1937 року. Йдеться про частину лісового масиву площею 4,5 га в районі 19—20 кварталів Дарницького лісництва (за даними польських військових топографів, розмір поля поховання — 5,3 га);
— територія була обнесена високим зеленим парканом 2—3 м заввишки і перебувала під цілодобовою охороною співробітників НКВС;
— тіла вбитих привозили до лісу вночі закритими брезентом вантажівками з катівні НКВС у будинку колишнього Інституту шляхетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України, колишній Жовтневий палац) та спецвідділу Лук’янівської тюрми. У 1940—1941 рр. розстріли часом проводились і на території спецділянки;
— за даними СБУ 2009 року, встановлені прізвища 14 191 особи, яким було винесено вироки в Києві та які захоронені в Биківні, про що знайдено документальні архівні підтвердження.
За даними експертів, для встановлення справжніх масштабів репресій необхідно розсекретити й оприлюднити матеріали роботи урядових комісій та слідчої групи прокуратури УРСР, які розслідували Биківнянську трагедію в 1970—1980-ті роки.
Інформаційне повідомлення 1971 року. Режим доступу: https://goo.gl/t6hFG9
Файзулін Ярослав. Биківня: пам’ять заради життя. Режим доступу: https://goo.gl/aultGg
Дмитра Бузька завербували до співпраці з «надзвичайками» у 1919 році. Письменника заарештували під час візиту до Києва. Суду не було — він майже відразу погодився виконувати завдання. У 1922 році Бузько взяв участь у облаві на отамана Семена Заболотного, який боровся проти більшовиків на Одещині. Бузько увійшов до загону, інформував червоних про плани отамана, а також намагався переконати його здатись.
За мотивами цієї історії Дмитро Бузько написав автобіографічний роман «Лісовий звір», згодом екранізований. Проте у творі відображено не усі деталі — страшну сцену загибелі Заболотного чи то з художніх, чи то з ідеологічних причин випущено. Агент здав місцеперебування отамана до Балтського ДПУ. Хату оточили чекісти, взяли у заручники селян та виставили ультиматум: або Заболотний здається, або мирні люди загинуть.
«Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився…» — із цих слів, сказаних на зборах Одеської письменницької організації 16 липня 1937 року під час обговорення «Завдання одеських письменників по боротьбі з контрреволюційним авербахівським охвістям», почалась історія третього арешту Дмитра Бузька. 20 жовтня 1937 року його кинули за ґрати.