Слідство вбачало у діяннях Бузька контрреволюційність: адже він «спробував посіяти недовіру до геніального вчення Сталіна». Співробітники НКВС пригадали колишньому агентові і петлюрівщину, і участь у націоналістичній організації, і агітацію на зборах. Звісно, Бузько відкидав звинувачення.
Особлива трійка Управління НКВС Одеської області 1 листопада 1937 року ухвалила застосувати до Бузька найвищу міру покарання. Розстріляли письменника опівночі 14 листопада.
29 липня 1957 року президія Одеського облсуду переглянула справу Бузька та скасувала рішення «трійки» за недоведеністю складу злочину. Письменника реабілітували. У виданому 13 грудня 1957 року «Свідоцтві про смерть» значилося, що Бузько «помер 18 квітня 1943 р. від крупозного запалення легень»...
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/JFqzDA
Боган Сергій. Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920—1923 рр. — К.: Зелений пес, 2013.
Карацупа Виталий. Бузько Дмитро Іванович. Режим доступу: https://goo.gl/8I9Hce
Цимбал Ярина. Червоний pulp fiction: У 1920-х роках українці так само любили кримінальне чтиво // Тиждень. — 2016. — 5 січня. Режим доступу:https://goo.gl/dPVF7W 19 квітня 1930 року завершився процес «Спілки визволення України»36
Вироки «членам підпільної антирадянської організації» Верховний суд УСРР виносив у Харківському оперному театрі, де облаштували судове приміщення. Процес зробили відкритим. Квитки на судові засідання розподілялися робітникам і службовцям профспілками. Однак більшість глядачів становили працівники ДПУ і «довірені» люди. Тоді з’явився вираз: «Опера “СВУ” — музика ДПУ».
Судили 45 осіб, серед яких були академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), професори, студенти, директор середньої школи, вчителі, теолог та священик УАПЦ, письменники, редактори, кооператори, правники і бібліотекар.
Багато підсудних — колишні члени різних українських політичних партій, один колись був прем’єром, двоє — міністрами уряду УНР, шестеро — членами Української Центральної Ради.
Керівником «СВУ» «призначили» академіка і віце-президента ВУАН Сергія Єфремова (до середини 1920-х років він мав понад 3 000 публікацій). Свого часу він був впливовим діячем Української партії соціалістів-федералістів, одним з керівників Центральної Ради. До арешту Єфремов вів щоденник, у якому описував своє різко критичне ставлення до радянської влади і який став головним доказом його провини.
Обвинувачені були засуджені до 3—10 років ув’язнення, кілька з них отримали умовні терміни. Наприкінці 1930-х років 13 в’язнів було розстріляно. Одним зі страчених був лікар Аркадій Барбар, якого звинувачували в отруєннях пацієнтів-комуністів.
За справою «СВУ» заарештували 700 осіб. Загалом під час та після процесу «СВУ» було репресовано близько 30 тисяч осіб.
За викриття «СВУ» 28 квітня 1930 року групу чекістів, співробітників ДПУ, нагородили орденом Червоного Прапора.
Історики не одностайні в питанні фактичного існування СВУ. Тим не менш, навіть якщо не торкатися питання міфічності цієї організації, мета радянського керівництва є прозорою навіть для непрофесіоналів. Її ілюстрацією є й цитата з журналу «Більшовик України» за 1930 рік: «В процесі СВУ український пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційні покидьки петлюрівщини, а судить в історичній ретроспекції весь український націоналізм, націоналістичні партії, їх зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України».
Враховуючи загальні процеси періоду «великого перелому», коли відбувалися поетапні чистки серед найрізноманітніших верств українського населення (від «Шахтинського процесу» 1928 р. до «Великого терору» 1937—1938 рр.), справа «СВУ» стала черговою фазою ламання хребта українському суспільству як нації. Геноциду 1932—1933 рр. передувало нищення світоглядних засад українців у вигляді репресій над старою, дорадянською інтелігенцією. Навіть дати початку і завершення судового процесу — день народження Тараса Шевченка і Великдень — мали роль додаткового, психологічного підтексту.