З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d
Свашенко Петр Андреевич // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/8DCacv
Невловимий Семенко, який фактично жив у потягах між Харковом і Києвом, отримав від слідства аж два ордери на арешт. Один був виписаний Управлінням держбезпеки НКВС УРСР 25 квітня 1937 року, другий — Харківським облуправлінням НКВС УРСР 26 квітня 1937 року.
Впіймали поета-футуриста 26 квітня 1937 року в Києві у готелі «Континенталь» на вулиці Карла Маркса, 5, кв. 72 (тепер — вулиця Архітектора Городецького). Обшуки відбулися як у Києві, так і в Харкові — у квартирі поета в будинку «Слово».
Семенка звинувачували в активній контрреволюційній діяльності, участі в «українській фашистській націоналістичній терористичній організації». Під час слідства органи не гребували жодними методами впливу — ні фізичними, ні словесними, тож скоро він «зізнався» у спробі скинути радянську владу в Україні за іноземної підтримки, підготовці низки терористичних актів проти діячів радянської влади та інших наклепах.
За версією слідства, Семенко планував 1 травня 1937 року підірвати секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора. «Я поступово і систиматично отруював свідомість молодняка отрутою націоналізму», — зізнавався Семенко. Дізнання вів уповноважений Мирон Акімов (Егідес).
На закритому судовому засіданні 23 жовтня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськ’юриста А. Орлова, бригадвійськ’юриста С. Ждана, військ’юриста І рангу Ф. Кліміна, військ’юриста І рангу А. Батнера та за участі помічника Прокурора СРСР М. Рагінського «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». В останньому слові поет попросив не страчувати його, але жорсткий вирок залишився в силі. Наступного дня в одній із київських в’язниць Семенка розстріляли. Тіло одного з найяскравіших письменників України поховане у Биківнянському лісі під Києвом.
Михайло Семенко реабілітований посмертно. Головний військовий прокурор 17 квітня 1957 року підписав висновок про безпідставність репресій. Цьому сприяли не лише листи рідних у комітет партконтролю при ЦК КПРС від 21 жовтня 1956 року, а й листи письменників, зокрема Олеся Гончара і Юрія Смолича.
У Галузевому державному архіві СБУ зберігається архівно-слідча справа Михайля Семенка за № 817.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d
Якимчук Любов. Михайль Семенко: від футуризму до тероризму // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2012. — 27 грудня. Режим доступу: goo.gl/PNH2By
О другій годині ночі до квартири Олени Журливої увірвались із обшуком. Це був її другий арешт. Уперше поетку заарештувала царська поліція у 1914 році за участь у демонстрації з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
Але цього разу звинувачення були набагато серйознішими. Уранці 5 жовтня 1938 року Олену відвезли на Луб’янку для перших допитів, звідти переправили у Бутирську тюрму. Сестра Катерина Вишнівська згадувала, що слідчі поводились із поетесою ввічливо, навіть пропонували солодкий мармелад (коробка завжди лежала відкритою в оперуповноваженого на столі, втім, Олена не наважилася скуштувати).
Слідство шукало докази Олениної «агітації» проти радянської влади. Харківський період життя письменниці, скоріше за все, морально підготував її до цього: на її світогляді та творчості відбились і моторошний процес над «Спілкою визволення України», і самогубства письменника Миколи Хвильового та політика Миколи Скрипника, і сфальсифіковані справи друзів, і чорні «воронки», що роз’їжджали містом. Аби відновити роботу над текстами, Котова переїхала до Москви, до чоловіка, і влаштувалась на роботу в школі.
«У нас в Москві жив наш двоюрідний брат — В’ячеслав Пашинківський, він був директор спиртового заводу. Одного разу зайшла розмова про колективізацію. Сестра сказала таку фразу: “Це буде ще не скоро, бо наше селянство не зразу усвідомить користь колективізації”. Крім брата, чоловіка і сестри, в кімнаті нікого не було, але на допитах слідчий, посміхаючись, запитував: “Так что, коллективизация будет не скоро?”» — згадувала Катерина Вишнівська.