7 липня 1945 року слідчий НКВС підписав постанову про арешт Олександри Радченко. Під час «розслідування» щоденники були вилучені та передані в архів.
Заарештували Радченко в серпні 1945 року в Кам’янець-Подільській області (нині — Хмельницька), де вона мешкала. До слідчих потрапило сім зошитів-щоденників за 1926—1943 роки. Це слугувало основним доказом провини Олександри в антирадянській офіційній версії, оголошеній Кам’янець-Подільським обласним судом у грудні того самого року.
Слідчі знищили лише три зошити, які становили найменшу цінність для справи. У цих зошитах містились записи, які охоплювали три важливі періоди: 1926—1927 роки, 1928 рік та уривки різного часу. Проте збереглись чотири зошити з найважливішими нотатками — за 1930—1934 роки.
«Будучи сама в тяжкому стані, вона жодним словом не згадувала про неврожай чи посуху в Україні 1932—1933 рр., а записувала про цілеспрямоване умертвіння людей, про їх голодне божевілля, незважаючи на благодатні родючі землі, про невимовне бажання жити», — повідомляється в книзі «Голодомор 1932—1933 років в Україні за документами ГДА СБУ».
1933
Факты голода.
Три часа ночи. Значит, уже 27 апреля.
Не сплю. Последние дни страшная апатия.
Весь ужас созданного положения отразился на моем здоровье.
Хотя мы не голодаем, но и не питаемся как надо.
Люди умирают по несколько человек в день в каждой деревне и это по всей Украине.
Вчера пришел (нерозбірливо) Петрович Ткачев гн член Коллектива. У него болит нога. Он распух.
В’ятрович Володимир. Олександра Радченко — репресована за пам’ять // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 22 листопада. Режим доступу:https://goo.gl/y7n8fB
Фото сторінки із щоденника Олександри Радченко за 27 квітня 1933 року // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/NbCYxL
Щоденник О. М. Радченко, вчительки з Харківщини. Режим доступу: https://goo.gl/ozSllo
Доживете, привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг.
Яків Щириця перед розстрілом
До того як потрапити на військову службу до царської армії в 1914 році, Яків Опанасович Щириця (Яків Мамай) майже вісім років учителював. У 1917 році, після закінчення Київської військової школи та одержання офіцерського чину, Яків підтримував українізацію військових частин Російської імперії, у яких «ріс з кожним днем все більше самостійницький рух». Здобування військового досвіду Яків поєднував з «виховною роботою». Був обраний головою полкової ради 78-ї пішої Української дивізії на австрійському фронті. Яків говорив: «В середовищі українців-солдат почалося бродіння проти «кацапів», і мені, як голові ради, доводилося багато надавати уваги тому, щоб не допустити розправи з росіянами. Крім того, мені і раді доводилося боротися з ненормальними взаєминами між солдатами і офіцерами нашої дивізії».
Від повернення до України з фронту в 1918 році Якова переслідували «гетьманці». Уперше його роззброїли та заарештували разом з командним складом 78-ї дивізії, яка поверталась до України, удруге — на Чигиринщині, де Яків знову став вчителювати. Він був членом шкільної ради, тимчасово завідував Чигиринським відділом народної освіти.
З пожвавленням антиукраїнських дій з боку «денікінців» та підрозділів чигиринського анархо-комуніста отамана Свирида Коцура Яків очолив загін «самооборони» в районі сіл дніпровського побережжя Чигиринського повіту. Загін невдовзі переріс у Білоярський полк. Під головуванням Якова військове формування вело бої з «білими», «червоними» та «анархо-комуністами» у 1919—1920 роках.
Зі свідчень Якова відомо, що він після запеклих боїв при спробі захоплення Черкас і чисельних втрат, що зазнав його загін, передав командування отаману Скирді з Полтавщини та наприкінці 1920 року перебрався на Катеринославщину. Проте існує документ про те, що 17 липня 1921 року, користуючись правом на амністію, командир 1-ї Гайдамацької кінної сотні отаман Мамай здався більшовикам. Можливо, таким свідченням та недомовкою Яків хотів приховати від слідчих перебування в Холодноярській бригаді.