У 1920-х роках Яків вчився та вчителював. У 1924 році закінчив інститут, у 1926-му став кандидатом у члени ВКП(б). До арешту співробітниками ДПУ працював учителем Дніпропетровського землевпорядного технікуму.
Матеріали справи «Злочинна діяльність громадянина Щериці Якова Опанасовича», які були розглянуті 26 серпня 1928 року уповноваженим слідчого відділу Шевченківського відділу ДПУ УСРР, містили обвинувачення: «організація в 1919—20 роках повстанського руху проти радянської влади на території колишнього Чигиринського повіту». Того самого дня Якова допитали.
Прокурор Шевченківської округи 18 грудня 1928 року постановив: «Є підстави віддати обвинувачених під суд». 19 квітня 1929 року на закритому судовому засіданні Шевченківського окружного суду обвинувачувалося семеро осіб, у тому числі Яків. «Щирицю Якова Опанасовича, 42 років за санкцією 54-2 арт. Карного кодексу УСРР присудити до найвищої міри захисту — розстріляти; від конфіскату майна як неімущого звільнити», — таким був вирок суду, незважаючи на визнання підслідним вини й апеляцію до судових органів.
Якова Щирицю розстріляли о 23:50 27 квітня 1929 року в Черкасах. Останніми його словами були: «Доживете, привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг».
Яків Опанасович Щириця не реабілітований. В архіві Управління СБУ в Черкаській області міститься інформація у справі Якова за № 1083 на учасників Білоярського полку: «Постановою № 44с-197 Президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року засуджених визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації».
Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — Київ, Вінниця, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Rofq5O
Письменника Гео Шкурупія заарештували 3 грудня 1934 року. Вночі у його київській квартирі на вулиці Короленка (нині — Володимирська), 51 влаштували обшук. На думку письменника Яра Славутича, причиною арешту Шкурупія могла стати його збірка «Зима 30-го року»: «Суміш віршів і прози, де автор осміював голів новостворених колгоспів».
Справу Шкурупія вела оперуповноважена секретно-політичного відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УСРР Пера Гольдман. З її ім’ям пов’язані десятки справ, інспіровані чекістами проти митців, науковців, громадських діячів. Пера Гольдман звинуватила поета у приналежності до «київської групи української націоналістичної контрреволюційної терористичної організації ОУН, основною метою якої було повалення радянської влади в Україні і відрив її від СРСР шляхом вчинення терористичних актів проти керівників партії та уряду».
До кримінальної справи було долучено записку, вилучену під час нічного обшуку на квартирі Шкурупія: «Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол. Влизько». Колись в Одесі поет з вадами слуху Олекса Влизько сів на бюст Леніна і потім пожартував — написав записку друзям. Але така дрібничка в очах слідчої набула нереальних масштабів і дозволила підписати вирок Шкурупію — мовляв, він винен уже тим, що не заявив про таку зухвалу витівку.
До справи також долучили докладні заяви Влизька і наклепи провокатора Антона Біленького-Березинського, який «повісив» на поета спробу замаху на Постишева і Балицького, а також приналежність до терористичної групи у складі Григорія Косинки, Миколи Любченка та, власне, Олекси Влизька.
Допити вів чекіст Микола Грушевський. Він залякував та шантажував Шкурупія розстрілом, розправою над дружиною та дитиною... Але поет наполягав на невинуватості і виправляв перекручені слідчим факти: «Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками... записані неправильно. Вони зредаговані, заповнені за думкою слідчого т. Грінера, записані так, як йому хотілося, і не відповідають дійсності. Мої бесіди названі в показаннях націоналістичними, як і мої настрої. Насправді ж я вказував слідчому, що бесіди були на літературні, історичні і побутові теми…
Незважаючи на неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства, і особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові... Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану цілковитого отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався цим моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики...»