Після другого терміну за «антирадянську агітацію та пропаганду», який закінчився 15 лютого 1964 року, Олекса Тихий продовжував працювати в гуманітарній та правозахисницькій сферах. Він уклав «Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т. п.)», розробив «метод навчання без школи», надіслав до Президії Верховної Ради УРСР листа «Думки про рідний Донецький край», написав низку статей та нарисів, серед яких «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». У листопаді 1976 року разом із членами-засновниками Української Гельсінської групи підписав «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».
Приводом для арешту стала робота «Мова народу. Народ», де Тихий цитував близько 450 авторів. Два примірники роботи він подарував професорові Володимиру Євдокименку (займався проблемами «українського буржуазного націоналізму») і професорові Іллі Стебуну (під час слідства він «оцінював» твори Тихого для КДБ і виступав свідком). Невдовзі до органів надійшов донос щодо змісту книжки від викладачки Л. Бахаєвої, яка згодом також свідчила у суді.
Олексу Тихого заарештували на початку лютого 1977 року. Його справу для зручності об’єднали зі справою Миколи Руденка. Судили громадських активістів у Дружківці в червні 1977 року. Серед свідків були Іван Кандиба, Надія Світлична, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Раїса Руденко та інші. У липні 1977 року Олексу Тихого як «рецидивіста» позбавили волі на 10 років у колонії особливого режиму з подальшими 5 роками заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду».
У Кучині, де відбував ув’язнення, Олекса Тихий кілька разів оголошував голодування, найдовше з яких тривало 52 дні. Жорсткі умови підірвали його здоров’я. 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні.
19 листопада 1989 року прах Олекси Тихого разом із прахом Василя Стуса і Юрія Литвина був перепохований на Байковому кладовищі у Києві. 7 грудня 1990 року Пленум Верховного Суду УРСР скасував вирок щодо Тихого, справу було закрито за відсутністю складу злочину.
Качкан Альона. Олекса Тихий. Чому донецький вчитель став «ворогом №1» для СРСР? // Радіо Свобода. — 2016. — 10 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/utCJKD
Овсієнко Василь. Олекса Тихий. Справжній донецький українець // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 3 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/lwqHJ8
Файзулін Ярослав, Гінда Володимир. Україна у вогні минулого століття. Постаті. Факти. Версії. —— Х.: КСД, 2015.
Фонд пам’яті Олекси Тихого (життєпис, твори, фото, спогади, документи)? [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/MTBw9d
Радянські ЗМІ давали лише коротку інформацію про Чорнобильську трагедію, наражаючи на небезпеку мільйони мирних громадян. Тим часом в ураженому радіацією Києві тривали травневі гуляння. 6 травня розпочалась міжнародна Велогонка Миру, у якій взяли участь збірні велосипедистів СРСР, Болгарії, Куби, Монголії, НДР, Польщі, Сирії, Угорщини, Франції, Чехословаччини. Як сумно жартували кияни, це була велогонка «мирного» атому.
Спортсмени, налякані уривчастою інформацією про вибух на атомній станції, відмовлялись брати участь у вілогонці. Для прикладу, у 1985 році на подібний захід було зареєстровано 129 осіб, а у чорнобильському 1986-му — лише 64: переважно ті, хто не міг відмовитись через політичний тиск. Киянин Леонід Чернов згадував, як сидів у кафе і «лікувався» з друзями червоним вином (до речі, після Чорнобиля боротьбу з алкоголем було послаблено), аж раптом пішов дощ: «Радіаційний дощ, напевно. Ми були під накриттям, нам було однаково. А гонщики похапали велосипеди і побігли ховатись у під’їзди!»
Тим часом люди, які отримали хоч якісь відомості про катастрофу, тікали з Києва. Мирні мешканці штурмували вокзали та автостанції. В аеропорті «Бориспіль» натовп зумів прорвати кільце військової охорони та кордон з авто і вибігти на злітну смугу з вимогою про евакуацію. Замісник голови аеропорту Микола Чебикін згадував, що особисто вмовляв людей перейти в резервну зону і дочекатись вильоту.
Саркофаг над ураженим реактором почали будувати восени того самого року.
25 лет Чернобылю: дневник катастрофы // Сегодня. — 2011. — 26 апреля. Режим доступу: https://goo.gl/Wi6Lj0