Історія в’язниці. Радянський період 1939—1941 рр. // Тюрма на Лонцького. Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/15w5qf
Пагіря Олександр. Діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянській Україні, 1941—1955 рр. // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/DaFKYX
Патриляк Іван. Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939—1960 роках. — 2-е вид. — Х.: КСД, 2015.
2 лютого 1933 року Дмитра Рудика заарештували та звинуватили в участі у контрреволюційній змові. З низки документів відомо, що задовго до арешту письменника було ув’язнено вчителя П. Найдана, який напередодні, 29 січня 1933 року, під час допиту засвідчив: «З контрреволюційною організацією, яка існувала в Києві під керівництвом Яблуненка-Атаманюка, я налагодив зв’язок, коли приїхав з Уманя до Києва, через Рудика і Струхманчука». Тут же було зазначено, що до цього угруповання належали: А. Турчинська, Д. Вагул, Марафієвич, Козоріс, Рудакевич, Ушакевич, Корпан, Верхолян, Сірокваша, Ріндох, М. Лишафай. «Будучи ідеологічним прибічником націоналізму, а звідси — і Великої Соборної України, — йдеться далі, — я був залучений до контрреволюційної організації, що складалася з українських шовіністів, які ставили перед собою головну мету — скинути радянську владу в Україні та одночасно відірвати від Польщі українську частину, створивши таким чином Українську буржуазну державу».
«Під час львівського погрому 1931 року, — свідчив Рудик на допиті, — я був в Атаманюка вдома. Він запропонував мені разом з ним зібрати групу з числа членів спілки «Західна Україна» і піти демонстративно до польського консульства, щоб закидати його камінням, аби викликати таким чином ускладнення між СРСР та Польщею, скориставшись цим становищем для підняття повстання в Україні. Цей варіант Атаманюк вважав досить підходящим».
У свідченні Д. Рудика від 14 лютого 1933 року зазначено: «У 1925 році в Києві була організована Спілка письменників «Західна Україна», метою якої було змалювання життя і боротьби трудящих Західної України. Я входив до складу правління цієї спілки. Правління складалося з 5 чоловік. Головою був Семенко Михайло Васильович. Я був його заступником. Було 3 члени правління — Загул Д. Ю., Ткачевський Семен і Кічура Мелетій Омелянович. До ревізійної комісії входили: Козоріс Михайло Кирилович, Будай Лев Лукич і член з харківського правління — Гжицький Володимир».
За три дні (протокол від 17 лютого 1933 року) Д. Рудик доповнив попередні свідчення: «Перебуваючи в Умані з 1917 року, я знаходився в оточенні українських шовіністів, які для мене були близькими щодо моїх переконань та ідеології. У 1919 році під час установлення радянської влади в Умані там була організована повстанська контрреволюційна організація, членом якої я був з початку її існування. Іще в 1918 році, коли тимчасово в Умані встановилася радянська влада, більшості українців політика радянської влади була не до душі, оскільки Україна, на нашу думку, повинна бути окремою та незалежною державою буржуазного типу, у зв’язку з чим ще тоді серед нас виникали питання про необхідність повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання. У той час (1918 р.) була здійснена з нашого боку спроба в Умані обеззброїти червоноармійські ч. і підняти повстання. Ініціатива належала Сторожуку Андрію (працівникові бібліотеки), який приєднав до себе нових осіб, в тому числі і мене… При Петлюрі група осіб, у тому числі й я, всяко сприяла встановленню влади УНР і допомагала війську».
На цій підставі уповноважений ДПУ Ракита й начальник слідчого відділу ДПУ Гольдман в обвинувальному висновку від 29 березня 1933 року пропонували: «Слідчу справу № 3391 по звинуваченню Рудика Дмитра Петровича направити на розгляд судтрійки при Колегії ДПУ УСРР з клопотанням про застосування до звинувачуваного Рудика Д. П. вищої міри соціального захисту — розстрілу».
9 травня 1933 року вирок було замінено — Дмитра Рудика засудили за статтею 54-11 до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Термін покарання закінчився 26 липня 1947 року. Але, згідно з рішенням Особливої наради при МВД СРСР від 4 січня 1947 року, письменник як «соціально небезпечний елемент» був виселений на 5 років до Магадана Хабаровського краю. Відбуваючи термін заслання у нестерпних умовах, він тяжко захворів. У висновках ВТЕК від 28 лютого 1952 року зафіксовано: «Гіпертонічна хвороба 2-го ступеня і склероз судин головного мозку». Цей діагноз був підставою, аби випустити його на волю як інваліда 2-ї групи. З Магаданського будинку інвалідів невиліковно хворого Дмитра Рудика в супроводі нарочного Г. А. Акопяна 8 червня 1953 року було доставлено до Києва на утримання хворої дружини. Наступного дня подружжя обвінчалось, відновивши розірваний НКВС шлюб.