Севрук Віталіна. Авратин під час репресій 1930-х — 50-х років. Режим доступу: https://goo.gl/EQEhYr
Один з керівників антибільшовицького збройного опору Ананій Волинець почав політичну діяльність у лавах українських есерів. У 1917 році він очолив поліцію Гайсинського повіту, згодом на заклик Центральної Ради приєднався до Вільного козацтва. З початку 1919 року у званні підполковника командував 61-м Гайсинським полком.
Після поразки УНР отаман разом із дружиною оселився біля міста Тарнова (нині — на території Польщі). За підозрою в антидержавній діяльності кілька місяців провів у Рівненській в’язниці. Після звільнення вступив до Української народної партії, працював у редакції журналу «Дзвін», входив до складу правління Волинського українського об’єднання.
Після приєднання Західної України до СРСР та встановлення на території радянської влади Волинця 2 жовтня 1939 року заарештували, проте згодом відпустили за відсутністю доказів. Утім, за кілька місяців, 20 січня 1940 року, його затримали вдруге — через донос С. Пекаря.
Тарас Бульба-Боровець так згадував суд над Ананієм Волинцем.
«На процесі була маса кореспондентів та журналістів. Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий «бандит» ще й тепер перед світлим трибуналом «трудящих» поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: «Ні».
— Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?
— Хіба це народ?..
Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.
— Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!
Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця».
Роман Коваль зазначає, що в архівно-слідчій справі Волинця є лист, у якому той писав, що щиро кається за злочинне минуле та просить дозволити йому служити для СРСР. Можливо, цей текст був написаний після тортур та жостких допитів. Утім, на вирок він ніяк не вплинув.
2 лютого 1941 року Вінницький обсуд засудив Ананія Волинця до страти за «організацію політбанди за дорученням Центральної Ради, яка нараховувала 5500 чоловік». Вирок було виконано 14 травня того самого року.
У 1997 році Генеральна прокуратура переглянула справу отамана. Заступник Генерального прокурора України Олександр Христенко повідомив, що «Волинець протизаконно займався журналістською діяльністю в українських виданнях «Дзвін» та «Культурне життя», у наклепницькому дусі виступав проти радянської влади. Також матеріалами справи доведено: Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного… вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації».
Давидюк Руслана. Співпраця Ананія Волинця з газетою «Дзвін» у Рівному (1923—1926 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. — 2012. — Вип. 20. Режим доступу: https://goo.gl/SqBPLi
Коваль Роман, Завальнюк Костянтин. Трагедія отамана Волинця. — К.: Діокор, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/PTZv0C
Коваль Роман. Таїсія Ананіївна Калагурська-Волинець. Режим доступу: https://goo.gl/7IIWsA
Після смерті Сталіна у 1953 році понад мільйон в’язнів ГУЛАГу вийшли на свободу. Щоправда, амністія не стосувалась «антирадянських елементів». У Кенгірському таборі, повстання у якому стало одним із трьох ключових точок опору, що змінили Радянський Союз, перебували переважно ті, хто мав стосунок до збройної боротьби, — члени ОУН, балтійські партизани, колишні солдати та офіцери. За даними істориків, у Степлазі на той момент було близько 46 % українців, що вплинуло на хід повстання.
Перші прояви непокори почались у 1953 році. Адміністрація поступалась у деяких питаннях, наприклад не замикала на ніч бараки або скасовувала номери на одязі. В’язні активно протестували: приміром, на знак протесту проти побиття одного з ув’язнених на роботу не вийшло близько двох тисяч людей. Водночас тричі по ув’язнених відкривали вогонь.