Звільнили Світличну 18 травня 1976 року. По дорозі на волю довелося пережити своєрідне випробовування людьми: в аеропорту Світличну завели в літак першою, коли ще посадки не було. Посадили на задньому сидінні, поруч з нею розмістились четверо «конвоїрів». На Світличній були чорна хустка, в’язничні черевики. «Коли почали людей заводити в літак, — згадувала вона, — була дуже велика спокуса щось сказати, хто я. Дуже велика спокуса — перший раз ти бачиш людей з волі! І певно, що хочеться одною фразою, бо більше не дадуть, але одною фразою якось заявити про себе. Але я себе стримала, бо уявила, що зразу ж мені заткнуть рота, це зрозуміло, а людям дуже переконливо пояснять, що вони везуть божевільну».
Оскільки Світличну привезли до Луганська, вона спершу поїхала до матері і Яреми. Вирок не передбачав заслання, КДБ не міг заборонити їй повертатися до Києва, тому з нею знову проводили «виховні бесіди», заохочували залишитись на Луганщині — жінці пропонували житло, прописку, роботу. Але після короткого перебування в матері Надія поїхала з сином до Києва.
У столиці їй відмовляли в прописці і, відповідно, не давали роботи. Світлична одружилася вдруге, влаштувалася двірником у дитячому садку, але і з цієї роботи була звільнена. Від осені 1976 року вона почала клопотатись про виїзд за кордон. У 1978 році клопотання задовольнили: Світличну відпустили до Америки. У неї на той час народився ще один син, Івась, тож в еміграцію вирушили троє: мати з двома дітьми, восьми років та чотирьох з половиною місяців.
Світлична працювала перекладачем у Гарвардському університеті, з 1980 року брала активну участь у роботі Закордонного представництва Української Гельсінської групи, була редактором-розпорядником періодичного видання представництва, до 1985 року коштом діаспори видавала «Вісник репресій в Україні».
Одинадцять років, з 1983 до 1994-го, Світлична працювала в українській редакції «Радіо Свобода».
Про реабілітацію не клопотала, цим займалася знов-таки братова сім’я, причому успішно — Льоля виклопотала її в 1994 році, хоча сама довідка датована ще 1992 роком.
Цікава деталь (зі спогадів Світличної): «В посвідці про реабілітацію написано… коли була арештована, коли була засуджена, на який термін — все правильно. Це заповнений бланк, з правильними відомостями, аж до пункту звільнення. Про звільнення ж написано (видруковано машинкою): «Відомостей нема». А далі: скільки років, місяців, днів перебувала в ув’язненні — скрізь прочерки. Не відбувала в ув’язненні нічого. Заслання — прочерки. На примусовому лікуванні — прочерки. Ніде я не перебувала. Але реабілітована».
Карасик С. Світлична Надія Олексіївна // // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/FuyJMQ
Овсієнко Василь. Інтерв’ю Н. О. Світличної 2003 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Wlp7Kr
Степула Надія. Надія Світлична. Пам’яті авторки «Журналу надій», «голосу дисидентської України» // Радіо Свобода. — 2006. — 5 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/1sIwVG
Норильська група таборів — Горлаг — була заснована у 1948 році спеціально для політичних в’язнів. Як свідчать цифри, на майже 20 тисяч «особливого контингенту» припадало близько 60 кримінальників. Саме тут у 1953 році відбулось найдовше повстання табірників.
Смерть Сталіна дала надію мільйонам людей. В’язні особливого табору чекали на перегляд своїх справ та омріяну свободу. Але їхні надії були марними: під амністію не потрапили ті, хто боровся і був засуджений за відкриту боротьбу з радянською системою; скорочували термін лише кримінальникам та засудженим за нетяжкі злочини.
Дослідники та очевидці зазначають, що повстання 1953 року було спровоковане працівниками табору: для виявлення та ізоляції найактивніших і найсміливіших в’язнів охорона часом стріляла по житлових зонах, на протести в’язнів відповідали агресивно та зневажливо. 25 травня охоронці вбили двох та поранили одного в’язня. Арештанти відреагували стрімко: 4-та зона Горлагу припинила роботу на будівництві, більше того — вивісила плакат «Нас убивають і морять голодом». Євген Грицяк, нині живий свідок подій, успішно взяв на себе керівництво групою і найголовніше — відповідальність за кожного. Протягом наступних днів до страйку долучились іще кілька зон, 6-та жіноча зона відповіла гаслом «Свобода народам і людині!».