Семиволос Іван Терентійович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Національний банк репресованих. Режим доступу: https://goo.gl/ ZFg2cW
Петро Колесник свого часу давав свідчення проти Моколи Вороного. Три роки по тому він теж був заарештований через, як стверджував, донос провокатора.
Письменник і літературознавець спочатку працював пропагандистом у клубі торф’яників, потім навчався у Київському інституті народної освіти, де закінчив аспірантуру. Дебютував у журналі «Молоді загони», був членом «Молодняка» і Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Видав два соцреалістичні романи: «Боротьба» — про викриття контрреволюції в Україні і «На фронті сталися зміни» — про Першу світову війну. Працював у редакції журналу «Радянська література», викладав у київських вишах.
12 червня 1937 року Колесника звинуватили у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації та шкідницькій роботі серед письменницької молоді. Особлива трійка НКВС засудила його до 10 років покарання у Печорських виправно-трудових таборах на Уралі. Повернувшись після відбуття терміну до Києва, Колесник працював над докторською дисертацією про творчість Івана Франка, однак за два роки був знову заарештований за тим самим звинуваченням і висланий до Красноярського краю. Там він спочатку працював робітником, потім викладав російську філологію та креслення у місцевому технікумі.
У 1955 році його вирок було скасовано, Петра Колесника реабілітовано та поновлено на роботі в Інституті літератури АН УРСР. Після цього він написав два романи і кілька наукових праць про Франка, Шевченка, Коцюбинського, Руданського, був одним з редакторів 50-томного зібрання творів Франка та автором 8-томної «Історії української літератури». За його участі реабілітовано розстріляного «шпигуна та контрреволюціонера» Івана Кириленка.
З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/BS0k3T 13 червня 1931 року засуджений етнограф, славіст Євген Рихлік44
Мовознавець, етнограф Євген Антонович Рихлік походив із родини чехів-переселенців й займався богемістикою. Це дало НКВС привід для звинувачення вченого у шпіонажі на користь Чехословаччини.
Рихлік три роки вчився у празькій школі, потім у Києво-Печерській гімназії, був слухачем у Берлінському університеті. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, брав участь у студентських протестних зборах, за що 1910 року певний час перебував під арештом. Після закінчення університету його залишили на кафедрі слов’янської філології професорським стипендіатом. Одночасно він викладав російську мову, граматику, методику і педагогіку в Київській жіночій гімназії Євсєєвої і слов’янську філологію на Київських вищих вечірніх жіночих курсах.
У 1917 році Рихліка обрали приват-доцентом Київського університету, де він брав активну участь в організації історико-літературного товариства. Того самого року його призначили лектором історії польського письменства Київського народного університету, вийшли його перші наукові статті й розвідки, присвячені історії слов’янства. У 1918 році Рихліка запросили екстраординарним професором на кафедру слов’янської філології Самарського університету. Вже за рік Євген Антонович повернувся до Києва, де був обраний доцентом кафедри слов’янської філології Першого Українського державного університету, а згодом — комісаром вишу й відповідальним секретарем ради історико-філологічного факультету.
У 1920-х роках разом зі співробітниками Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук вивчав життя й побут національних меншин. Під час літніх відпусток досліджував побут і культуру чеських колоністів на Волині. Він зібрав унікальні матеріали, які згодом були передані на зберігання до Всеукраїнської академії наук.
Через важку хворобу Євген Антонович змушений був залишити роботу в Києві й виїхати до батьків у Вільшанку на лікування. Тут він давав дітям приватні уроки чеської мови, досліджував говірку рідного села. Повернувшись до Києва, був призначений науковим представником-кореспондентом Українського науково-дослідницького інституту книгознавства.
Учений запропонував Етнографічній комісії ВУАН створити Кабінет з вивчення історії та культури національних меншин України. У 1929 році його задум було втілено, установу очолив сам Рихлік. Одночасно він працював над дисертацією за темою «Українські мотиви в польському письменстві ХІХ ст.». Був одним з ініціаторів створення Ніжинського вечірнього робітничого університету, деканом одного з його факультетів і заступником голови тамтешнього бюро наукового товариства краєзнавців.